Наталія Довгопол - Карпатська казка, або За десять днів до Купала

– А як же лісовик? Куга?

– Хіба вони заподіяли тобі яку-небудь шкоду?

– Ні, вони… Вони намагалися позбутися Марійки!

– Справді, – схвально кивнув Войтек-перелесник. – Спершу я хотів здихатися набридливого дівчиська, просто скинувши її у прірву. Лісовик радо прийшов мені на допомогу, але вона дивом урятувалася. Наступного дня, всупереч моїм очікуванням, вона перемогла Кугу, і тоді я вирішив діяти інакше – завоювати її довіру. Два перевертня перекинулися вівчарями й гостинно прийняли нас у покинутому багато років тому літнищі. Вони розвіяли Марійчині підозри, і ми знову спокійно пішли прямісінько до Змієвого озера, де завтра моя господиня здійснить довгоочікуваний обряд.

Ксеня мовчала. Винити було нікого – і Леся, і Марічка застерігали її не довіряти Войтеку. Навіть Іванко попереджав її уві сні. Чи, може, то був не сон?

– А що сталося б, якби я тебе поцілувала? – знову повернулася вона до Перелесника.

– О, тоді усе було б набагато простіше! Через поцілунок передається душа. Вона би назавжди залишилася в мене, а ти цілковито мені підкорилася б. І до речі, врятувалась би…

– Вмовивши свою сестру померти замість мене? О ні, дякую за таку альтернативу!

Ксені більше нічого було йому сказати. Із вікон альтанки відкривалися гори, що хвилями розстилалися десь далеко знизу. І на цю висоту вона залізла, переборюючи дощ, холод і всі негаразди шляху, щоб тепер упасти на дно льодяного озера? Оце вже ні! Вона буде боротися до останнього!

Вискочивши з відкритих дверей з альтанки, Ксеня зогледілась навколо. Десяток пар хижих очей зацікавлено спостерігали за нею. І хоча на її руках не було кайданів, вона однаково була полонянкою.

Біля альтанки походжала на козиних ногах уже знайома раніше Куга, а на березі озера, неподалік невеликої ополонки, веселою зграйкою юрбилися хвостаті русалки, розчісуючи свої зеленаві коси. Стара знайома – темноволоса мавка, походжала поруч зі згорбленим лісовиком, порослим мохом і опеньками. Вона кинула на Ксеню зверхній погляд і пішла далі, ніби не помічаючи її легкого кивка.

Прямо на льодяному покрові, зручно вмостившись на згортках своєї срібної сукні, сиділа покрита білосніжним інієм пані. Її русяві коси і навіть її довжелезні вії були припорошені снігом. Біля неї стояла Мара. Побачивши Ксеню, вона поманила дівчинку рукою.

– Познайомся, це ще одна моя сестричка – Лідниця.

Ксеня ненароком зазирнула в очі дивовижній засніженій жінці та миттєво відсахнулася – замість зіниць у голубих очах родички Нічної Пані були кришталики льоду.

– Моя сестра любить підстерігати вівчарів, які забарилися з отарами на водопої, або пізніх мандрівників, надсилати на них застуду чи заморожувати так, що вони не можуть зігрітися навіть від найтеплішого вогню.

Лідниця кивнула, але на її зледенілому обличчі не відобразилося жодних почуттів. Ксеня зачаровано дивилася в її очі-крижинки й не могла відвести погляду. Десь у голові промайнула згадка про книгу казок Андерсона, зачитану до протертих сторінок у дитинстві. Вона відчула себе хлопчиком Каєм, якого забрала в свої володіння Снігова Королева.

Вольовим зусиллям Ксеня примусила себе заплющити очі та відвернутися від Лідниці. У вухах пролунав дзвінкий сміх красуні-Мари.

– Сильна дівчинка!

Раптом у Ксениній голові пронеслась божевільна думка. «Зараз або ніколи!» – подумала вона, швидким рухом знімаючи із себе широкий гуцульський пояс – черес, подарунок Маринки.

Колись та їй розповіла, що поясом можна захиститися від нечисті, і вона, довго не роздумуючи, вдарила чересом по спині Мари.

Наступної миті Ксеню вже тримали три пари дужих рук. За мить вона зрозуміла всю безглуздість свого вчинку. Невисокі, але сильні чоловіки з гострими ріжками й поросячими рилами замість носів, довго не розмірковуючи, прив’язали її мотузками до дерев’яного стовпа альтанки. «Справжнісінькі чорти!» – подумала Ксеня, розглядаючи їх вкриті шерстю ратиці.

Біля озера все ще коцюбилася від болю Мара, затискаючи рукою своє плече. Там, де черес торкнувся тіла, залишився великий опік. Навіть сорочка Повелительки почала тліти, не в силах протистояти дії стародавніх чар.

Мара зникла, а за чверть години повернулася, вбрана в нову сорочку із чорного полотна та гарненький овечий кожушок. Тепер її довгі коси були розплетені й прямими каштановими прядками розстилались плечима, злегка розвіваючись за вітром.

– Ти й справді така, як я, – усміхнулась Мара прив’язаній до стовпа Ксені, яка уже починала замерзати від холодного вітру й крижаного повітря гори. – Так підло ударити в спину… Ти б і десяти хвилин не пронесла на собі мою сестрицю Кугу.

– Я не така, як ти! – випалила Ксеня, впиваючись поглядом у незворушне обличчя Мари.

– Цікаво, і чим ти відрізняєшся?

– Я здатна любити, а отже, здатна прощати, – сказала дівчина, високо піднявши голову.

– Я не тримаю на тебе зла, якщо ти про це, – розсміялася Мара. – Але для загальної безпеки, краще тобі поки що побути тут.

Нявки водили хороводи на схилі гори. Чорти спершу виказували до Ксені якийсь інтерес, навіть намагалися залицятися, але скоро їм це набридло, і вони приєдналися до кола синьооких нявок.

У двох тендітних дівчатах Ксеня впізнала жонґлерок. Войтек, що саме проходив неподалік, пояснив, що то його сестри-летавиці. Вони зваблюють чоловіків, а коли їм заманеться, перетворюються на зорі, і з висоти небес спостерігають за суєтністю світу людей.

Кілька разів над її головою пролетів кажан. Він залетів у альтанку, а звідти вийшов довгов’язий хлопець з червоними очима.

– Ти що, упир? – байдуже спитала його Ксеня.

– Угу, – сказав він і пішов вітатися з Кугою.

Ксеня почувалася самотньою. Вона сама-самісінька в цьому чужому для неї світі, серед дивних істот, яких все життя вважала вигадкою. Мара пошкодувала її й веліла принести Ксені кожуха. Хоча, насправді, їй просто треба було, щоб Ксеня лишалася живою до Купальської ночі, а не замерзла від зимного вітру. Довгий сіруватий кожух, хоч і смердів погано вичиненим овечим хутром, зате добре грів змучене Ксенине тіло.

Дівчина байдуже дивилася на безкраї обрії й блакитні гори, що розкинулися навкруги найвищого в її рідній країні гірського хребта. Десь там, збоку, здіймається до неба Чорногора. Який він, палац Лади? Напевно, її мала уже бачить верхівку Чорної гори й невдовзі зустрінеться з Повелителькою. А потім, удома, скаже, що Ксеню з’їли вовки або вона втекла з циганами в Румунію. Чи ще щось вигадає – вона ж розумна, її мала. Аби тільки їй дали дістатися Чорногори, аби Марічка знайшла дорогу!

Її погляд ковзнув по безлісих схилах, вкритих дрібним камінням і настилом темно-зеленого рододендрону, що якраз цвів великими пурпуровими суцвіттями. Мимоволі замилувавшись квітами, вона здивовано помітила знайомі обриси маленької фігурки. Кругленька чорнява дівчинка не