Наталія Довгопол - Карпатська казка, або За десять днів до Купала

поділася його чарівлива посмішка та турботливий погляд. Вона тепер його полонянка. Вона увесь час була його полонянкою…

Вітер доніс до Лесі кожне слово, із таким запалом сказане Ксенею, і вона зрозуміла, що сталося те, чого сестри боялися більше за все. Їх зрадили.

– Відпусти її! – закричала Леся, щодуху кидаючись слідом за Войтеком.

Вона протягнула руку за живою водою, але горнятка ніде не було.

– Мішечок з сіллю теж зник! – розгублено прошепотіла Марічка.

Леся кинула розпачливий погляд на обриси фігур Войтека та Ксені, що зникали за схилами гори. Із останніх сил вона кинулася було їм услід, але Марічка зловила її за зап’ясток.

– Ти куди?! Ксені вже ніхто не допоможе! Ми вийшли до Змієвого озера, а там, напевно, на твою сестру наразі чекає Мара з десятком слуг. А хто потрапить до її лап – того уже неможливо врятувати.

– Але вона – моя сестра! – спробувала випручатися Леся.

– Досить з нас однієї жертви! – прикрикнула на неї Марічка. – Тікай, рятуйся сама! Ксеня припустилася непоправної помилки – вона сказала, що готова віддати за тебе життя, тим самим твоя сестра добровільно віддала себе в жертву!

– Добровільна жертва… – Леся починала дещо розуміти, і її руки безсило опустилися. – Вони хотіли, щоб Ксеня умовила мене пожертвувати собою, але вона обрала себе…

Беркут пролетів над самими головами, легко долаючи рвучкий гірський вітер, і сів на камені неподалік.

Леся ще мить постояла в задумі, а потім несподівано звільнила свою руку з потиску Марічки, розлючено блискаючи очима.

– Вона – моя сестра! І я її тут не кину! Іванко б ніколи не покинув у біді свою Маринку! – закричала вона на подругу.

– Так повелося, що мені постійно доводиться рятувати маленьких неслухняних дівчаток…

На камені, де щойно сидів величний птах, зараз, підібравши під себе ноги, умостився Іванко. Він намагався посміхатися, як завше, але його посмішка видавалася надто сумною й болісною. Біля нього стояла гірська козуля, на спині якої висіла торба з одежею, яку Іванко швидко надягнув на себе, так як був зовсім голим.

– Пробачте, що постав перед вами в такому вигляді, але я не вмію перевтілюватися в беркута в одязі.

Отямившись від несподіванки, Леся підбігла до нього й закричала:

– Вони забрали Ксеню! Треба її рятувати, скоріше!..

Вона вже тягнула Іванка за рукав, але той лише спокійно відповів:

– Я бачив, що сталося. Але зараз головне – не гарячкувати. До завтрашньої ночі вони нічого Оксані не зроблять, а нам треба все ретельно продумати.

– Хіба ти не можеш просто піти й забрати її звідти?

Іванко скрутно похитав головою.

– Не все так просто. Мара – володарка цього світу, а я – лише скромний його мешканець.

– Тоді, що…?

– Попросимо допомоги в маленької мольфари, – лагідно сказала Маринка, що вийшла з-за кущів, де щойно стояла козуля.

– Я? Я не чарівниця! – залементувала Марічка у відповідь на багатозначні погляди. – Я ж нічогісінько не умію!

– Але, хіба ти не заради цього ішла до Лади? Щоб навчитися?

– Так, але…

Маринка задоволено посміхнулася своїми тонкими вустами, а «маленька мольфара» залилася густим рум’янцем.

– Не забувайте, що Ксеня досі носить на пальці мою каблучку, – змовницьки сказав Іванко.

– Ти справді думаєш, що любов існує?

Неймовірно красива жінка з приємним, відкритим обличчям, обрамленим темно-каштановими заплетеними косами, сиділа навпроти Ксені, даруючи м’яке світло своїх смарагдових очей.

Не так вона уявляла собі Мару. Божевільною старою, страшною потворою, з очей якої виринає полум’я – так, але зовсім не чарівливою красунею, якій без зайвих вагань присвоїла б титул «Міс Всесвіту».

Вони сиділи в дерев’яній альтанці, прикрашеній тонкою різьбою, просто на березі покритого товстим шаром льоду озера. Ксені було холодно, але вона сиділа прямо, гордо тримаючи голову. На якусь мить дівчинці здалося, що вона дивиться не на Повелительку Пітьми, а на власне відображення в дзеркалі.

– То як, існує? – повторила своє запитання Мара, задоволено примружуючи очі.

Ксеня труснула головою, ніби проганяючи від себе нав’язливі думки.

– Безперечно, а ви хіба думаєте інакше? – кинула їй виклик дівчина.

Мара посміхнулася.

– Існує бажання, природня потреба, звичка. От і вся любов.

– А як же дружба? – не здавалася Ксеня.

– Дружба – це взаємовигідне партнерство. Контракт, як зараз говорять у вашому світі. І він закінчується, як тільки ти стаєш непотрібною іншій людині.

– У вас, напевно, немає друзів!

– А у тебе? – хитрим поглядом пронизала Ксеню Мара. – Єдину близьку людину, яка у тебе тут була, твою сестру, ти усіляко від себе відштовхувала, бо вона тобі була не потрібна. От тепер нарешті й вона вирішила, що ти їй більше не знадобишся, і втекла рятувати власну шкуру.

Ксеня притихла. Нічна Пані була права щодо неї. Слова застрягли десь усередині й міцними лещатами затисли серце.

– Ти мені подобаєшся, але я не люблю людей. Зате, я люблю життя й роблю все, щоб досягати того, чого хочу, – лагідно сказала Мара так, ніби вона бавилася з дитиною, а не виносила смертний вирок. – А зараз я тебе залишу. Пробач, треба дещо приготувати на завтра. Можливо, той, кого ти називала Войтеком, складе тобі компанію?

За кілька хвилин у альтанці з’явилася до болю знайома постать. Обличчя Войтека було незворушним, і Ксеня вирішила ні за що не виказувати йому біль зради, що роздирав на шматки її душу. Той біль був сильніший за холод і за кашель, який душив її зсередини через промоклі наскрізь ноги.

– Де твій рум’янець, Оксаночко? Щось ти зовсім зблідла? – турботливо сказав Войтек сідаючи поруч і легко проводячи рукою по її білій щоці. Попри лагідний голос, його очі залишалися холодними і позбавленими жодних емоцій.

– Ти справжній актор, Войтеку. Чи як там тебе насправді звати? Браво! – байдужим тоном сказала Ксеня, але її голос ризикував от-от зірватися.

– Я – перелесник, – усміхнувся він.

– Вибач, погано розбираюся в слов’янській демонології. Вид? Підвид? Основні характеристики?

Перелесник хмикнув, але його важко було вивести з рівноваги, і він пояснив:

– Моя робота – зваблювати жінок. Закохувати в себе, перетворювати на маріонеток. Ти можеш пишатися собою – ти була однією з кращих! Ти до самого кінця повністю не лишилася свого здорового глузду, тому це тобі слід сказати: «Браво!» Проте, Оксаночко, на жаль, це тобі не допомогло…

– Так це через тебе нас не переслідувала нечисть! Ти вів нас, і Мара могла не хвилюватися! – Ксеня замислилася, перебираючи в голові всі пригоди, що сталися впродовж їхньої подорожі. – Отже, той карлик-гриб, що забрав мої сили, мав просто затримати мене, щоб ти зумів нас наздогнати?

– Я завжди знав,