Наталія Довгопол - Карпатська казка, або За десять днів до Купала

Маринка стояли, взявшись за руки, із міцно заплющеними очима. Може, вони не знають, що там, унизу, уже не видно нічого, окрім води й вогню, який не дає диму? Вони, повелителі своїх стихій, потребували чарівницю, яка б з’єднала їхні сили із життєдайною енергією Лади.

Лесі здавалося, що минула вічність, коли, нарешті, все вщухло. Навкруги так само зеленіли рододендрони, рясніючи пурпуровими квітами, так само спокійно спочивала вкрита льодом вода високогірного озера.

На березі, як і раніше, височіла дерев’яна альтанка, до стовпа якої була міцно прив’язана Лесина сестра. Нехай до напівсмерті налякана, але жива. Марічка уже розрізала ножем мотузки. А потім вони удвох підіймалися стежкою, що ледь-ледь виднілася між соковитих вічнозелених чагарів. Від нечисті не лишилося й сліду – хто не загинув, той поспішив щезнути – опинитися будь-де, та якнайдалі від Змія, Води та Вогню.

Досі не розуміючи, що сталося, Ксеня підіймалася вгору за Марійкою, щаслива і, разом з тим, зовсім розгублена.

Коли вона опинилася всередині палаючого багаття, перша її думка була про те, як шкода Марічку, що загине через неї. Вона заплющила очі, але вогонь не торкався її шкіри – вона його зовсім не відчувала, так само, як і не відчувала дотику льодяної води, хвилі якої збивали з ніг нечисть, забираючи її кудись у вир, туди, де за народними повір’ями знаходиться Нав…

Першою заговорила Марічка:

– Як тобі очисний вогонь? – втомлено підморгнула вона.

– Спершу, я злякалася, – несподівано для самої себе зізналась Ксеня, перекрикуючи свист гірського вітру.

Вона знову лишилася без кожушка – він зник кудись разом із Марою та її свитою, тому лише сильніше куталась у хустку, прискорюючи свій крок.

– Чесно сказати, я теж злякалася, – посміхнулась їй у відповідь Марійка. – Боялася, що нічого не вийде, що ти зняла Ладин перстень, який повинен був поєднати собою дві стихії, що мене з’їдять песиголовці, а Мара підніметься у Яв… Ой, страшно навіть подумати, що сталося б, якби не Змій!

– Так, Змій… А чому він з’явився? Я думала, що він на боці Мари, адже він теж нечисть…

– Що ти! Змій – зовсім не нечисть! Він – охоронець стежок, що ведуть між світами, хранитель рівноваги… Він не підкорюється ні Марі, ні Ладі, і стежить за тим, щоб у світі була гармонія. Але й він не всесильний. Мудрий старий Змій допоміг нам розігнати злі сили й одразу ж зник… Мара сильніша за нього…

– …або він хотів, щоб ми самі завершили справу! – припустила Ксеня. – Щоби перстень Лади нарешті ожив у наших руках! Вода та полум’я…

– Знаєш, що таке очисний вогонь і священна вода?

Ксеня невпевнено похитала головою.

– Як говорила моя бабця, вогонь і вода – «найбільші чистителі та святителі». Сам по собі вогонь нищівний для нечисті, а очисний вогонь, запалений у певний спосіб та ще й у поєднанні з водою відлякує нечисть з очищеного місця надовго.

– А що це за «певний спосіб»? – примружила очі Ксеня.

– Ну, Купальський вогонь, наприклад…

– Сьогодні ще тільки 20 червня, Купальська ніч настане завтра, – Ксеня поглядала на небо, що уже починало вкриватися зорями.

– Ну… іще вогонь, розпалений чаклункою, – знічено сказала Марійка.

– То ти справжня мольфара?!

Від несподіванки Марічка аж підстрибнула й прошепотіла:

– Здається… Виходить, що так! Я зробилася справжньою чарівницею!

Ксеня радісно обняла її за плечі, розпливаючись у щасливій посмішці.

– Ти не сердишся, що я вас обманювала? – несміло спитала в неї «справжня мольфара». – Я пішла з вами тому, що хотіла попросити в Лади навчити мене справжнім чарам!

– А як би інакше ти врятувала мене й цілий Всесвіт від Мари? Куга тобі нічого не могла вдіяти, бо ти пішла з нами з чистими намірами. Не дарма ж Войтек двічі намагався тебе позбутися!

Марічка здивовано розширила очі, але Ксеня лише відмахнулася:

– Пусте, якось потім розкажу! Скажи краще, як там Леся?

Леся з нетерпінням чекала на них на вершині гори. Вітер несподівано вщух, і на висоті дві тисячі метрів над рівнем моря потеплішало. Зорі ясно підсвічували стежку, що вилася між скелями по самому верху хребта.

Нарешті перед нею з’явились дві постаті. Не чекаючи, доки дівчата підіймуться на верхівку гори, вона сама побігла їм назустріч.

– Ксю! – радісно закричала вона, готова кинутися на шию сестрі, але за кілька кроків передумала й застигла на місці. Вони з сестрою ніколи не обіймали одне одного.

На мить у повітрі зависла незручна мовчанка, але Марічка не могла довго зберігати тишу.

– Ви нас тут, напевно, вже зачекалися! – сказала вона, легенько плескаючи Лесю по плечу.

– Ви? А тут є ще хтось, окрім Лесі? – здивовано озирнулась Ксеня, чекаючи на чергову пастку.

– Ну, звичайно! А ти думала, я залишила б Лесю тут саму?

– Вони розпалили вогнище он там, у соснах, – сказала молодша сестра. – Я вам покажу!

– Про кого ви говорите?

Дівчата перезирнулися і таємниче посміхнулися.

– Зараз побачиш!..

Біля вогнища, яке горіло без дров, сиділи брат і сестра. Маринка втомлено посміхнулася новоприбулим, а Іванко залишався незворушним, лише його очі загадково поблискували в світлі багаття.

– А що вони тут роблять?… – розгублено прошепотіла Ксеня.

– Тебе рятують, дурненька, – розсміялася Марічка, сідаючи до вогнища.

Ксеня сіла поруч, і дівчата на два голоси почали розповідати, що сталося після того, як Войтек відвів її до Мари.

Ксеня слухала мовчки, не перебиваючи. Її очі, втуплені у вогонь, мерехтіли зеленим.

Нарешті дівчата закінчили, і Ксеня підвела погляд на усміхнену Маринку й похмурого Іванка.

– Чому ж ви одразу не пішли з нами, як тільки зрозуміли, що ми все знаємо про Купала? – нарешті запитала Ксеня. – Або чому не спинили нас, ув’язнивши в своїй хатинці, як того й хотів Іванко?

Маринка було вже відкрила рот, але брат її випередив. Ксені здалося, ніби він виправдовувався:

– А що нам залишалося робити? – несподівано гаряче сказав він. – Майже одразу ми зрозуміли, що ви втекли – вас не було ні в хаті, ні на подвір’ї. Просто так ви піти не могли, отже, почули нашу з Маринкою… запальну розмову. Вперше за багато сотень років ми з нею посварилися, і причина дійсно виявилася того варта. До речі, ми тоді так і не дійшли згоди з того питання…

Він трошки помовчав, а потім продовжив:

– Зрозумівши, що вас немає, ми забули про всі суперечки й разом кинулися на пошуки. Просити вас залишитися заради блага світу було б марно, так само марно було б набиватися вам у провідники – ви б нам більше не повірили. Ми вирішили,