Вікторія Вецька - Зваблива ненависть , Вікторія Вецька

— Мабуть, це мій спосіб показати людям, що вони важливі, — відповів він, наближаючись, ще на крок, щоб краще розглянути букет. — І я вірю, що ви заслуговуєте на щось особливе.

Я мовчки простягнула йому квіти, а він потім передав їх мені ніби даруючи.

— Дякую, — промовила я, відчуваючи, як серце трохи прискорилося. — Це дуже мило з вашого боку.

Його погляд знову зустрів мій — прямий, трохи зосереджений, але сповнений тієї непоказної теплоти, яка не мала нічого спільного з банальними компліментами.

— До речі, мене звуть Маркіян, — його голос був спокійним, упевненим, а на обличчі засяяла легка усмішка.

— Христина, — відповіла я, відчуваючи, як це просте представлення дивним чином створювало між нами якусь невидиму нитку.

— Гарне ім’я, і воно вам дуже пасує, — сказав він, уважно вдивляючись у моє обличчя.

Я усміхнулася.

— Дякую. У вас теж досить рідкісне. Принаймні, я ще не зустрічала чоловіків із таким іменем.

— Тепер зустріли, — його усмішка стала трохи ширшою, у голосі з’явилася грайлива нотка.

І в цій простій розмові було щось особливе — не формальність, а непомітне зближення, що починалося з імен і могло привести… хто знав куди.

Після кількох секунд мовчання Маркіян тримаючи букет квітів в руках дістав телефон.

— Можна попросити ваш номер? — запитав він, і в його голосі вже не було ніякої сумніву. Це було спокійно і впевнено.

Я вагаючись, трохи розгублено, продиктувала свій номер телефону. Мені не було соромно, але я все ж почувалася не зовсім готовою до того, щоб повністю відкритися цьому новому знайомству. Тим не менше, щось всередині мене підштовхувало до цього. Можливо, я справді потребувала змін.

Маркіян швидко набрав цифри, з легкою усмішкою.

— Я обіцяю не бути нав’язливим, — сказав він, і в його словах не було ні натяку на тиск. — Проте дуже б хотів продовжити знайомство.

Я кивнула, відчуваючи, як в голові з’являлося туманне відчуття можливості. Можливо, це буде ще одна спроба забути все, що мене тримало. Хоча б на мить.

— Добре, — відповіла я, знову усміхаючись, хоч і не зовсім щиро. — Напишіть, коли буде зручний час.

Він поклав телефон в кишеню.

— Обов’язково, — сказав він. — Чекайте моє повідомлення.

Маркіян швидко розрахувався за два букети, а я спостерігала, як він йшов до дверей. Я стояла з букетом в руках, вдихнула його аромат і мимоволі усміхнулася. Та щойно до магазину зайшла жінка, я поспіхом відклала квіти – спочатку робота, а вже потім усе інше. Покупець на першому місці. Приязно привітавшись, я вислухала її побажання й одразу взялася складати букет, підбираючи квіти так, щоб вони гармонійно поєднувалися між собою.

© Вікторія Вецька, 2025.

​​​​Христина 

Маркіян