Taras Havrysh - Слідами дощу, Taras Havrysh

Кабінет начальника. Важка розмова. Опівніч. Відділок поліції.

Анна та Артур сиділи у своєму кабінеті, обоє мовчали.

День був лайновим.

Маніяк перехитрив їх ще раз.

Артур нехотяче гортав свою записну книжку, Анна ж просто дивилася у темну стелю, переварюючи все, що сталося.

Раптом…

Дзвінок.

Артур подивився на екран.

Начальник.

Він підняв слухавку.

— Так, слухаю.

Голос Віктора Михайловича був холодний і беземоційний.

— Відставити все і прибути до мене в кабінет. Обоє.

Артур обмінявся поглядом з Анною.

— Щось підозріло…

Анна встала з місця.

— Ідемо.

 

Кабінет начальника.

 

Полковник Віктор Михайлович сидів за столом, склавши пальці в замок.

Перед ним лежав порожній аркуш, ручка і келих недопитої кави.

Як тільки Анна та Артур зайшли, він жестом вказав їм на стільці.

— Сідайте.

Вони мовчки сіли.

Начальник важко зітхнув і, нарешті, заговорив.

— Все. Ви більше не ведете цю справу.

Анна завмерла.

Артур моргнув.

— Що?

Полковник подивився прямо на них.

— Ви пошилися в дурні.

Анна напружилася.

— Але…

— Без але!

Його голос грюкнув, як батіг.

— Ми разом вже зробили достатньо, щоб відділ виглядав як купка бездарів.

Артур відкинувся на спинку стільця і в задумі почухав підборіддя.

— Ну, звучить ніби комплімент…

Анна проігнорувала його сарказм.

— Ми майже його дістали!

Полковник підняв брову.

— Майже?

Він відкрив папку справи, дістав звіт і грюкнув ним по столу.

— Знаєш, хто ще майже ловив вбивць?

Він нахилився вперед.

— Ті, кого згодом закопували поруч з їхніми жертвами.

Анна стиснула щелепи.

— Ми розберемося. Дайте нам ще трохи часу.

Полковник похитав головою.

— Завтра з Києва прибуває група слідчих. Вони забирають цю справу.

Тиша.

Артур потер обличчя.

— Ну і деньочок…

Анна не здавалася.

— Це несправедливо.

Полковник посміхнувся, але в його очах не було жодного тепла.

— Життя теж несправедливе.

Він відкинувся в кріслі і додав останній удар.

— І ще одне. Якщо буде ще хоча б одна жертва до завтрашнього дня – ви обидва вилітаєте з цього відділку і я заодно з Вами.

Він зробив паузу.

— Нас відправлять у гірський район працювати дільничними.

Анна ледь не розчавила пластикову пляшку, яку тримала в руках.

Артур навіть не кліпнув.

— Ну все. Прощай, Львове, привіт корови й бурячки.

Полковник кивнув.

— Ви вільні.

Анна підвелася надто різко, ледь не зачепивши стілець.

Артур піднявся слідом.

Вони вийшли, зачинивши за собою двері.

Пройшли мовчки через коридор.

Як тільки вийшли на вулицю…

Анна різко зупинилася.

Артур подивився на неї.

— Ну що, все? Кінець?

Анна глибоко вдихнула.

— Ні. Це тільки початок.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍