Даррелл - Їсти Молитися Кохати, Даррелл

вушко: «То ось заради чого ти все покинула? Ось задля чого зруйнувала наше життя? Заради декількох стебел спаржі та італійської газети?»

Я йому відповіла вголос, мовляв, по-перше, вибач, але це тебе вже не обходить. А по-друге, відповідаючи на твоє запитання, кажу — так.

 

22

 

Є ще одна тема, яка потребує пояснення в контексті пошуку насолоди в Італії — а як же з сексом?

Якщо відповісти просто, то поки я тут, мені не потрібен секс.

Якщо відповісти ґрунтовніше і чесніше, то, звісно, іноді я несамовито прагну любощів, але якщо вже вирішила грати в цю гру, мушу терпіти. Я не хочу ні з ким зв’язуватися. Хоча мені дуже бракує поцілунків, бо я обожнюю цілуватись (я нарікала на це так часто, що Софі якось не витримала і роздратовано заявила: «Заради Бога, Ліз, якщо вже зовсім зле, то давай я тебе поцілую»). Але поки я не збираюся робити нічого, щоб усунути цю проблему. І коли почуваюсь самотньою, то кажу собі таке: «Побудь на самоті, Ліз. Побудь із самотою. Налагодь із нею стосунки. Намалюй карту самоти. Посидьте удвох, бодай раз у житті. Ласкаво просимо у світ людських переживань. Але ніколи, чуєш, ніколи не використовуй знову тіло чи емоції іншої людини як боксерську грушу для власних нереалізованих прагнень. Як отой стовпчик, оббитий м’якою повстю, що ми його купуємо для ігор нашим кошенятам».

Це більше схоже на політику виживання за критичної ситуації. Я рано почала шукати на свою голову сексуальних та романтичних пригод. Заледве підросла, а вже мала свого першого хлопця. З п’ятнадцяти років у мене весь час були стосунки — з хлопцями, чоловіками, або з тими і з тими. І так триває — дай Бог пам’яті — дев’ятнадцять років. Це ж практично два десятиліття поспіль я є персонажем постійної драми, пов’язаної з якимось хлопцем. Кожна наступна трагедія накладається на попередню, і — не більше тижня на короткий відпочинок. І тепер я міркую — чи не завадило це моєму дорослішанню?

До того ж для мене дуже актуальна проблема кордонів із чоловіками. Хоча не зовсім так. Щоб мати проблеми з кордонами, треба спершу ті кордони встановити. Натомість я зникаю у людині, яку кохаю. Я — проникна мембрана. Якщо я тебе кохаю, то все моє — твоє. Ти можеш мати мій час, мою відданість, мій зад, мої гроші, мою родину, мого пса, гроші мого пса, час мого пса — все. Якщо я тебе кохаю, то готова тягнути на собі весь твій біль, узяти на себе всі твої борги (в усіх сенсах цього слова). Я захищатиму тебе від твоєї власної незахищеності, спроектую на тебе всі прекрасні людські якості, яких ти в собі так ніколи і не розвинеш. Купуватиму різдвяні подарунки для всієї твоєї родини, подарую тобі сонце і дощ, якщо лише забажаєш, буду твоїм захистом від сонця і парасолею від дощу. Я дам тобі все це і навіть більше, аж поки виснажусь і вичерпаюсь так, що єдиним доступним мені способом відновити власну енергію стане нова закоханість.

Усе це жодним чином не є предметом моєї гордості, але саме так усе і відбувалось у моєму житті.

Незабаром після того, як ми з чоловіком роз’їхалися, я пішла в гості й один хлопець, якого я ледве знала, сказав мені таке: «Знаєш, тепер, коли ти з іншим, то й сама змінилася. Ти знову інша. Колись ти була схожа на свого колишнього чоловіка, а тепер — на Дейвіда. Ти навіть одягаєшся так, як він, і розмовляєш, як він. Розумієш, це щось на кшталт того, як люди стають схожі на власних песиків. Отак і ти завжди нагадуєш свого мужика».

Боже мій, я нарешті можу взяти коротку перерву і дати собі трохи часу та місця, щоб збагнути, яка я насправді, як я розмовляю, коли не намагаюсь розчинитися в комусь іншому. А ще, будьмо відверті, я зроблю велику послугу тим іншим, якщо певний час не матиму з ними стосунків. Бо переглядаючи свої романтичні файли, бачу, що не все там має гарний вигляд. Одна катастрофа за іншою. Скільки ще знову і знову я намагатимусь любити різних чоловіків і щоразу зазнавати нищівної поразки?

Образно кажучи — якби людина десять разів поспіль потрапила у серйозні транспортні аварії, чи не позбавили б її водійських прав? Невже сама та людина не прагнула б, щоб їх у неї забрали?

І остання причина, через яку я уникаю близьких стосунків. Схоже, я досі закохана у Дейвіда і вважаю, що це буде нечесно стосовно наступного чоловіка. Я досі невпевнена, чи ми з Дейвідом розійшлися остаточно. Перед моїм від’їздом до Італії ми багато часу проводили разом, хоча в нас уже давненько не було сексу. Та ми обоє визнали, що десь всередині досі жевріє надія, що можливо одного дня…

Хтозна.

Але в чому я точно впевнена — з мене годі безкінечної низки поквапливих рішень та хаотичної пристрасті. На момент від’їзду до Італії мій дух і моє тіло були цілковито виснажені. Я почувалася, мов земля на занедбаній колгоспній фермі — украй вичерпана й така, що потребує бодай сезон постояти незасіяною. Ось чому я дала собі цей спокій.

Повірте, я свідома тієї іронії — їхати до Італії у пошуках насолоди під час самопроголошеного целібату. І все ж вважаю, що саме зараз така абстиненція — це правильний вибір. Я вкотре пересвідчилась щодо правильності свого рішення тієї ночі, коли мої сусіди згори (одна чарівна італійська дівчина з неймовірною колекцією взуття на високих підборах та щасливий відвідувач її апартаментів) улаштували собі найдовшу і найгучнішу сесію тілесних втіх з отим голосним лясканням плоті, гепанням ліжка, зриванням спин. Ці дикі танці тривали близько години, підсилені звуковими спецефектами гіпервентиляції і тваринними криками. А я лежала поверхом нижче у своєму ліжку, самотня і втомлена, з єдиною думкою в голові: це все нагадує до холери важку працю.

Звісно, іноді мене накриває хіть. Щодня я проходжу повз десяток італійських чоловіків, яких можу легко уявити в своєму ліжку. Чи в їхньому. Чи будь-де. Як на мій смак, римські чоловіки до смішного, до болю, до абсурду прекрасні. Навіть прекрасніші за римських жінок, чесно кажучи. Італійські чоловіки чарівні тією ж чарівливістю, що й французькі жінки — важлива найменша деталь на шляху до досконалості. Вони схожі на пуделів, що беруть участь у шоу. Іноді вони такі гарні, що мені хочеться аплодувати. Тутешні красені змушують мене пригадувати словесні рапсодії з дешевих дамських романів, щоб підібрати точні слова для їхнього портрета. Вони «по-диявольському привабливі», або «безбожно вродливі», або «страхітливо м’язисті».

Однак мушу зізнатися у неприємному — ці прекрасні римляни на вулицях більше не проводжають мене захопленими поглядами. Ба, гірше — вони взагалі не дивляться на мене. Спершу мене це дуже насторожило. Я була в Італії раніше, років у дев’ятнадцять, і досі добре пам’ятаю безперервну всюдисущу нав’язливу увагу чоловіків на вулицях. У піцеріях. Кінотеатрах. У Ватикані. Це було нестерпно, жахливо і ставало справжньою засторогою проти подорожі до Італії, чимось таким, що могло зіпсувати навіть мій апетит. А зараз, у своїх тридцять чотири, я стала