Даррелл - Їсти Молитися Кохати, Даррелл

вигораємо, а потім усі вихідні поспіль сидимо в піжамах, напихаємося просто з пачки пластівцями і, провалюючись у кому, витріщаємося на екран телевізора (стан протилежний до важкої праці, та аж ніяк не процес отримання насолоди). Американці взагалі не вміють байдикувати. І як наслідок маємо глобальний і дуже сумний американський стереотип — вимордуваний, спустошений клерк їде відпочивати, але не може відпочити.

Якось я запитала в Луки Спаґетті, чи мають італійці схожі проблеми з відпочинком? Він так реготав, що мало не заїхав у фонтан. «О, ні, — сказав він, — ми справжні майстри bel far niente».

В італійській є такий чудовий вислів — «краса байдикування». А тепер уважно послухайте — італійці завжди були трудівниками, особливо тими витривалими завзятими трудягами, знаними як braccianti (у них не було нічого, крім грубої сили їхніх рук — braccie — щоб вижити у цьому світі). Але навіть тоді, коли все твоє життя складається з важкої праці, омріяним ідеалом будь-якого італійця завжди залишалося благословенне bel far niente. Краса байдикування є метою твоєї роботи, кінцевим результатом, якого всі прагнуть. Що вишуканіше і приємніше ви б’єте байдики, то більшого успіху досягли в житті. Для цього геть не обов’язково бути заможним. Існує ще один чудовий італійський вислів I’arte d’arrangiarsi — мистецтво робити щось із нічого. Мистецтво перетворити зо два простих продукти на свято шлунка, чи зустріч кількох приятелів — на фестиваль. Будь-хто з талантом до щастя може це зробити, не конче багач.

Для мене найбільшою перешкодою у пошуку насолоди було глибоко вкарбоване почуття пуританської провини. Хіба я заслуговую на насолоду? Це щось дуже американське — невпевненість у тому, чи варті ми власного щастя. Планета реклами в Америці обертається винятково довкола потреби переконати невпевненого споживача, що так, ви маєте право на особливий почастунок. Це найкраще пиво для тебе! Ти заслужив сьогодні на вихідний! Ти того вартий! Ти довго до цього йшов, малий! А невпевнений споживач думає: «О, так, дякую! Я куплю всі шість банок, чорт забирай! Можливо, навіть двічі по шість!» А потім його несе і він напивається. А далі його мучить сумління. Такі рекламні кампанії не мали б успіху в італійській культурі, де люди й самі знають, що їхнє призначення — отримувати насолоду від життя. На рекламний слоган «Ти заслужив сьогодні вихідний» італійці б відповіли: «Ще б пак. Саме тому я планую піти з роботи пополудню, заскочити до тебе додому і переспати з твоєю дружиною».

Коли я сказала своїм італійським друзям, що приїхала до їхньої країни отримувати чисту насолоду чотири місяці поспіль, у них не виникло жодних застережень щодо цього. Complimenti! Vai avanti! Мої вітання — ось що вони мені казали. Вперед. Відірвися по повній. Будь як удома. Жоден не сказав щось на кшталт — «як безвідповідально з твого боку» чи «що за егоїстична розкіш». Італійці дали мені дозвіл отримувати насолоду від життя, натомість я сама не можу відпустити себе на волю. Перші декілька тижнів мої протестантські синапси скреготали від напруги, шукаючи для себе якесь заняття. Я сприймала пошук насолоди як домашнє завдання чи великий науковий проект. Я серйозно міркувала про те, як найефективніше максимізувати насолоду, розглядала можливість весь вільний час просидіти у бібліотеці, досліджуючи історію насолоди. А може, варто провести загальне опитування італійців, які отримали багато задоволення у своєму житті, розпитуючи їх, як воно — тішитися? А потім написати на цю тему реферат (подвійний пробіл, поля на два з половиною сантиметри, здати до ранку понеділка?)

Але щойно я зрозуміла, що єдиний пункт порядку денного — це визначити, чим є насолода для мене особисто, і що я перебуваю в країні, де люди нічого не мають проти того, щоб я всебічно дослідила це питання, — все вмить змінилося. Все раптом стало… смачне. Єдине, що я мусила — вперше в житті запитувати в себе: а чого ти бажаєш сьогодні, Ліз? Що тобі дасть задоволення саме зараз? Я відкинула зобов’язання перед іншими, всі клопоти, якими весь час себе мордувала. Лише тоді це питання стало чистим дистилятом, дуже індивідуально забарвленим дистилятом.

Я була дуже здивована, склавши список того, чого не бажала робити в Італії, якщо вже в мене є повне право отримувати насолоду. В Італії зосереджено так багато приємного, що мені не вистачило б часу спробувати геть усе. Потрібно обрати якусь головну насолоду, інакше вас просто розірве. Саме тому я відкинула моду, оперу, кіно, дорогі машини чи катання на лижах в Альпах. Я також не прагнула занадто зосереджуватися на мистецтві. Мені соромно це визнавати, але за чотири місяці у Римі я не відвідала жодного музею (навіть гірше, я таки сходила в один — у національний музей пасти). Я зрозуміла, що все, чого бажаю, — це споживати чудову їжу і спілкуватися прекрасною мовою. Що більше, то краще. І це все. Тож я проголосила своїх дві головні насолоди — розмовляти і їсти (з акцентом на джелато).

Насолода, що мені її давала їжа та мова, була безцінна і водночас дуже проста.

Середина жовтня, а я декілька годин витрачаю на те, що для багатьох може видатися чимось геть банальним, а для мене стало одним із найщасливіших моментів у житті. Я надибала базар неподалік свого помешкання, всього за кілька вулиць, якого чомусь раніше не помічала. Я підійшла до маленького овочевого прилавка, де одна італійка з сином продавали силу-силенну зеленини: насичене, кольору водоростей, листя шпинату; помідори, такі червоні і налиті, наче коров’ячі нутрощі; виноград барви шампанського зі шкіркою, натягнутою тісно, як трико гімнастки.

Я вибрала пучок тоненької яскравої спаржі. І навіть спромоглася вільно і невимушено запитати в жінки, чи можна взяти лише половину цього? Мовляв, я живу сама, і мені багато не потрібно. Вона рвучко взяла спаржу з моїх рук і переполовинила. Я запитала, чи щодня на цьому місці базар, і вона відповіла, що так, вона тут кожного дня з сьомої ранку. Потім її син, дуже милий хлопчина, лукаво глянувши на мене, уточнив: «Вона намагається бути щодня о сьомій…» Ми посміялися. Вся ця розмова точилася італійською — мовою, якою ще декілька місяців тому я і слова не могла мовити.

Я повернулася додому і зварила нам’яко двійко свіжих коричневих яєчок на обід. Почистила, поклала до них на тарілку стебла спаржі (такі тоненькі та хрумкі, що їх не потрібно було навіть варити). Докинула трохи оливок, чотири кульки козячого сиру, що купила вчора по сусідству, дві скибочки рожевої масної сьомги. На десерт — красивий, нагрітий римським сонцем, персик, який подарувала мені жінка з базару як бонус, він досі був теплий. Певний час я боялась навіть торкнутися до їжі, щоб не зруйнувати цей обідній шедевр, справжній витвір мистецтва «робити щось із нічого». Коли я вповні насолодилася красою страви, то вмостилася просто на чистій дерев’яній підлозі на осонні і до крихти з’їла цю неймовірну красу просто пальцями, переглядаючи водночас свою щоденну газетну статтю італійською мовою. Щастя поселилося в кожній моїй молекулі.

Аж поки — як це часто траплялось у перші місяці подорожі та щоразу, коли почувалася такою щасливою — задзвонив мій будильник провини. Я почула голос колишнього чоловіка, який зневажливо шепотів мені на