Анастасія Семенишин - Ворог номер один , Анастасія Семенишин

Наступного тижня, коли Алекс вирушила до школи, відчувала, як важливі зміни відбуваються навколо. Усе начебто поверталося до звичного ритму — уроки, друзі, сміх у коридорах. Але між нею та Адамом вже було дещо інше. Невидимий, але всеосяжний зв’язок, який вони створили того вечора, не дозволяв їй залишатися такою, якою вона була до того.

Їй доводилося знову пристосовуватися до нового рівня їхніх стосунків. Не лише через те, що вони почали проводити більше часу разом, а й через складність прийняття всього того, що могло статися, якщо батьки дізнаються. Алекс постійно боролася з власними почуттями та сумнівами, але поруч із нею був Адам, і це було те, що давало їй надію.

Однак усе ще було складно. Її старі друзі і навіть найкраща подруга Лаура почали помічати зміни в її поведінці.

— Ти серйозно почала зустрічатися з ним? — Лаура зніяковіло запитала, коли вони сиділи на лавці в школі.

Алекс ковтнула, зібравши всі думки разом. Вона не хотіла, щоб це було так помітно, але насправді нічого вже не було приховано.

— Так, але це складно. Я не знаю, як усе вийде, Лаур, але я намагаюся бути чесною з собою. — її голос злегка здався невпевненим.

Лаура уважно подивилася на свою подругу.

— Ти виглядаєш щасливою, навіть якщо виглядає це трохи дивно. Але якщо ти впевнена, що хочеш цього, то я підтримую тебе, Алекс. Тільки не забувай, що все може стати дуже складним через твоїх батьків. — Лаура м’яко посміхнулася, навіть трохи хвилюючись за свою подругу.

Алекс лише кивнула. Вона знала, що Лаура права. Це не буде простий шлях.

Тим часом Адам продовжував боротися з внутрішніми демонами. Він вирішив не продовжувати стосунки з Лізою, хоча було боляче. Вони обидва відчували, що це був неминучий крок. Вона мала свої амбіції і не заслуговувала на те, щоб бути з ним, коли він так сильно хотів бути з Алекс.

Однак дізнатися, що вони були разом, було все-таки важким кроком для нього. Не через те, що він сумнівався у своїх почуттях, а через те, що він прекрасно розумів, наскільки це могло змінити їхні життя. Зв’язок між ними був сильним, але виклики попереду здавались ще більш серйозними.

Одного дня він зустрівся з Алекс після уроків. Вони сиділи в кафе, і навіть запах кави не міг заспокоїти його думок.

— Ти готова до всього цього? — запитав Адам, звертаючись до неї з серйозним виразом на обличчі.

Алекс подивилася на нього, її погляд був спокійний, але всередині вона відчувала, як серце б’ється втричі швидше.

— Я не знаю, що буде, але я хочу пройти через це з тобою. — вона злегка посміхнулася, навіть не намагаючись приховати те тепло, яке відчувала.

Адам обхопив її руку, їхні пальці переплелися. Це був знак — незважаючи на всі труднощі, вони були разом, і це мало найбільше значення для них обох.

Їхнє майбутнє залишалося неясним, але вони вже вирішили пройти це разом.

Того вечора, після довгого і важкого дня, Адам зателефонував Алекс. Він сказав, що хоче забрати її після уроків, щоб трохи провести час разом. Алекс знала, що не зможе відмовити — вони вже давно не мали можливості побути наодинці без зайвих очей. Звісно, вона ще відчувала тривогу з приводу всього, що може трапитись, але це вже не мало значення. Її серце виривалося назустріч до нього.

Вони вирушили до маленької кав’ярні, яка була за містом, де завжди було тихо й спокійно. У темряві нічного міста здавалось, що лише їх двоє, що усе зовнішнє залишилось поза межами їхнього маленького світу. Залишаючись в тіні нічних вогнів, вони йшли, ніби не було нічого важливішого, ніж цей момент.

— Ти коли-небудь думала, що будемо тут разом? — спитав Адам, дивлячись на неї знову знайомими, але трохи новими очима.

Алекс посміхнулась і кивнула.

— Не в житті. Але, мабуть, саме зараз усе здається правильним. — її голос звучав тихо, але рішуче.

Вони пішли до машини, і, сідаючи за кермо, Адам вирішив, що цей вечір буде особливим. Він не поспішав, і замість того, щоб одразу поїхати додому, запропонував зробити невеликий об’їзд по місту.

— Я хочу показати тобі одне місце. — сказав Адам, посміхаючись так, як ніколи раніше.

По дорозі вони розмовляли про різні речі — іноді сміялися, іноді мовчали, насолоджуючись тишею. Алекс не могла не помітити, як його погляд іноді затримувався на її обличчі. Це було дивно, бо вона ніколи не відчувала себе такою важливою для когось.

Вони зупинилися біля старого парку, де світло ліхтарів ледь торкалося землі, створюючи атмосферу таємниці.

— Це місце, де я зазвичай думаю. — пояснив Адам, дивлячись на небо, що було посипане зірками.

Алекс зрозуміла, що це не просто місце для нього. Він відкривався їй, і вона відчувала це. Їхні погляди перетнулися, і цей момент затягнувся, ніби весь світ на мить затих.

— Я люблю тебе, Алекс. — це не було питанням. Він просто сказав це.

Алекс заплющила очі, коли почула ці слова. Вони вдарили по ній як хвиля, змушуючи серце битися швидше, ніж будь-коли раніше.

— Я теж люблю тебе, Адам. — тихо відповіла вона, хоча її голос ледь вловлювали вітри.

Вони залишалися там, в тиші, що лунала в їхніх серцях. Ніч була їхньою, і це було все, що мало значення.

Зрештою, вони сіли в машину і вирушили додому. Але ніч ще не закінчилась. По дорозі вони зупинилися на ще одній каві, а потім ще одній зупинці, і так, поки не настало ранку. Тільки коли перші промені сонця почали пробиватися через хмари, Алекс зрозуміла, що давно не відчувала такої близькості. Це була їхня перша, справжня ніч разом.

Коли Адам привіз її до дому, вона мовчки вийшла з машини, відчуваючи, як щось змінюється в її душі. Але, перш ніж піти всередину, вона обернулася до нього.

— До зустрічі, Адам. — вона не була впевнена, чи він розуміє, як важливі ці слова для неї.