Міленко Єрґович - Іншалла, Мадонно, іншалла

— Циганка щось побачила у мене на долоні, — зізнався Ґардель.

— Ти не повинен був дозволяти їй дивитися, — сказав Моріц. — Вони не читають долю, а щось вписують у неї.

— І що робити тепер?

— Якщо можеш, забудь.

— А якщо не можу?

Моріц не відповів. Керівник оркестру подав знак, і вони заграли «Мі noche triste». Карлос Ґардель співав гірше, ніж будь-коли. У нього стиснулося горло, й він шипів, наче старигань. Але мало було здатних це розчути. Транс, у який люди впадали перед ним, був могутніший за саме танґо і за голос Ґарделя.

— Якщо не минеться, дай мені знати. Але май на увазі, що в такому разі на нас чекає довга дорога, — сказав Моріц Албахарі.

І вже знав, що нічого не минеться і що він разом із Ґарделем відвідає країну, яку покинув п’ятнадцять років тому. Тривога й радість змінювали одна одну в душі Моріца, так само як в Буенос-Айресі змінюються вітри, що приносять задушливу спеку, й ті, які розганяють хмари. Йому не було байдуже до хай і короткого, але повернення в Боснію.

Коли їхав — спершу в Спліт, а зі Спліта кораблем до Трієста, а з Трієста суходолом аж до Іспанії, а звідти знову на кораблі через океан, — Моріц Албахарі був переконаний, що не повернеться. Взяв із собою акордеон, з палаючого будинку на Бєлавах урятував тільки батьків годинник; із усієї рідні в Сараєві мав саму лише тітку Руту, дідову сестру, якій тоді було вісімдесят вісім років і яка, проте, була при цілком ясному розумі й добре знала, що означає від’їзд Моріца. Вона не мала що дати йому, крім старого ключа, який вже кілька століть не відмикав жодного замка, але в родині Албахарі передавався з покоління в покоління, ніби своєрідний оберіг. Можливо, у якомусь далекому майбутті котрийсь щасливчик знайде достатньо великий замок для цього великого й гарного ключа, яким, мабуть, відчиняється лише палац. Тітка не намагалася затримати Моріца, бо думала: якщо залишиться — може померти раніше за неї. Так визначив Мозес Пінто — Моріц мусить заплатити життям, хай який би він був невинуватий. Бо життям заплатила Морена, єдина донька Пінто, яка була ще менш винна від Моріца. Вона пірнула на Бентбаші[40] й не випливла більше того разу, як Моріц таємно повів її купатися посеред листопада, коли купаються лише ті, які чорта на свою голову прикликають. Коли вже він украв дівчину, що й саме по собі було занадто, мусив тоді загинути й сам, рятуючи її з крижаної води. Так міркував Мозес Пінто і наступної ночі після похорону Морени підпалив будинок покійного Арона Албахарі, сподіваючись, що разом із ним уві сні згорить і Аронів син. Вогонь — справедлива помста за воду. Але Моріц тієї ночі не спав. Згорьований батько не взяв до уваги його кохання й туги, що проросла з того кохання. Хлопець утік, більше переживаючи через відчай Мозеса, а не за власне життя.

Після розповіді Ґарделя про циганку, яка щось прочитала у нього на долоні, Моріц ще не мав чіткого плану, не знав, до кого його поведе. Прагнув ще раз побачити рідне місто, це бажання прокинулося в ньому на тиждень чи два раніше, а якби не воно, то й на думку йому не спало б пропонувати чоловікові звільнитися від лихої долі по той бік океану. Насправді Моріц Албахарі не вірив у вроки, а ще менше вірив, ніби існують люди, що можуть від них звільняти. Йому потрібен був привід для подорожі в Боснію, і він знайшов його у тривозі Ґарделя.

Корабель «Король Ґеорґ» увійшов у сплітський порт 12 травня 1934 року. Карлос Ґардель та його друг переночували в готелі «Асторія», щоб наступного дня продовжити свій шлях у напрямку Сараєва. Невдовзі Ґардель уперше в житті побачив мечеть. Йому здавалося, що з реального світу він перемістився в якийсь інший, може, й не такий уже нереальний, але, безперечно, менш знаний і менш матеріальний. Те, що він бачив довкола, нагадувало картини з антикварних магазинів Буенос-Айреса і єврейських крамничок з екзотичними дрібницями, в яких сини ґаучос купували подарунки для своїх наречених — речі незвичних форм і безмежно загадкових призначень. «Чи можу я побачити музикантів — заклиначів кобр?» — запитав він, а Моріц тільки усміхнувся.

Решту подорожі Ґардель поводився спокійно й безтурботно, він заснув у потязі й не прокидався аж до Сараєва. Повірив, що скоро прибуде в той край, де легко вирішуються проблеми з попсованими долями. Він подорожував власною долонею, і йому здавалося, що тут би варто було й лишитися.

Моріц вирішив повести його до першого ж ходжі, що зробить йому запис від вроків[41], — і все буде вирішено. Якщо ж Ґардель не повірить, він знайде йому циганку, яка точно не побачить того, що побачила інша, в Буенос-Айресі, а якщо й цього виявиться недостатньо, він знайде йому якусь бабцю, що ворожитиме для нього на бобах, на кавовій гущі й на вугіллі, а тоді ще й мадярку, що розкладе для нього карти, і одну з тих жінок із Сараєвського поля[42], які ворожать на розташуванні родимок на животі. Хай там як, мало шансів, що він повернеться в Аргентину, ні у що не повіривши.

Вони зупинилися в готелі «Європа». Вікна Моріцового номера виходили на північ. Він довго стояв біля вікна, курив і намагався визначити, чи оті будинки на схилі — Бєлави? Чи це, може, Мейташ, Потхрастове або якийсь третій сараєвський квартал? Здавалося, що впізнає дахи будинків Фінці та Камгі[43], за якими колись був його батьківський будиночок, менший та бідніший. Його даху було б не розгледіти, навіть якби він і не згорів тієї ночі. Трохи далі, за трьома тополями, мав би бути будинок Мозеса Пінто й подвір’я, в якому вони зустрічалися з Мореною. Якщо тільки це не якісь інші дахи й тополі, і якщо Бєлави взагалі видно з вікон «Європи». Панораму міста, побачену з готельних номерів, ніколи не можна розібрати чітко. Гості готелю не знають міста, щоб зрозуміти, що в них перед очима, а людям, які Сараєво знають, бо в ньому живуть, нíчого робити в готельному номері. Якщо ж їм, як Моріцу, випаде-таки опинитися в готельному номері, те, на що дивитимуться, вже не буде їхнім містом.

Поки Моріц видивлявся з вікна Бєлави, Карлос Ґардель сидів у «Віденській кав’ярні» на першому поверсі готелю, пив французький коньяк і слухав