Борис Черкас - Поле битви — Україна. Від «володарів степу» до «кіборгів». Воєнна історія України від давнини до сьогодення

Починаючи з 1169 р. старші князі (що з часом отримали назву «великих») навіть не прагнули самі сісти у Києві, контролюючі його через молодших князів. Врешті-решт, навалу орди Батия Київ зустрів без власного князя.

Князівства-землі, процес утворення яких розпочався по смерті Ярослава 1054-го, за 100 років, на середину ХІІ ст., поступово перетворилися на цілком самостійні державні утворення, кожне з яких мало притаманні лише йому особливості політичного устрою. З них на території сучасної України були розташовані Чернігівська земля, Волинь та Галицька земля. Політичний центр Переяславського князівства у другій половині змістився у Залісся — у землі сучасної Центральної Росії, тож воно у подальшому не мало самостійного значення, а переяславський стіл займали молодші представники династії нащадків сина Мономаха Юрія Довгорукого.

Найбільша з усіх земель Русі, Чернігівська, за своїм політичним устроєм найбільше відповідала класичній моделі. Тут чітко працював принцип старійшинства: князі по черзі займали старший чернігівський стіл, за життя поступово переміщаючись від молодших столів до старших. Утім, і тут поступово наростали процеси децентралізації. Ще з кінця ХІ ст. автономний статус отримало Новгород-Сіверське князівство. У першій половині ХІІ ст. незалежність отримала Рязансько-Муромська земля. У міру колонізації колишніх земель в’ятичів на Верхній Оці економічне й політичне значення Чернігова поступово занепадало, і вже по монголах політичний центр змістився на північний схід — до Брянська.

Якщо Волинське князівство утворилося ще в ХІ ст., власна династія тут закріпилася лише починаючи з середини ХІІ ст. Ними стали Мстиславичі — нащадки старшого сина Володимира Мономаха. Мстислав Ізяславич та його син Роман забагато сил віддавали боротьбі за Київ та з сусіднім Галицьким князівством, тож Волинь поступово перетворилася на конгломерат дрібних князівських уділів. Лише у ХІІІ ст. брати Данило і Василько Романович змогли зібрати докупи численні уділи Західної та Східної Волині, ненадовго — до смерті Данила — об’єднавши їх в рамках єдиної держави з Галицькою землею.

Галицька земля виросла з маленького Перемишльського князівства, до якого за кілька десятиріч були приєднані Звенигородське та Теребовльське князівства у Подністров’ї. Ростиславичі — онуки рано померлого старшого сина Ярослава Мудрого Володимира — не мали права на успадкування київського столу, тож прагнули заснувати власну державу щонайдалі від Києва. Однак київські, а потім і волинські князі ще довго заперечували самостійність Ростиславичів, що було причиною багатьох військових конфліктів, у яких брали участь польські та угорські загони. Володимирку Володаревичу вдалося позбутися родичів, зібравши докупи усі володіння роду. 1144 р. він переніс столицю князівства в Галич. Там, де в інших землях Русі зростали нові удільні князівства, у Галицькій землі росла військова та політична могутність боярських родів. Уже в другій половині ХІІ ст. вони кинули виклик монополії князівської влади, а після вигаснення 1199 р. Ростиславичів запрошували на князівський стіл представників інших династій — волинських та смоленських Мстиславичів, чи чернігівських Святославичів з Рюриковичів, чи угорських Арпадів. Боротьба за галицьку спадщину тривала півстоліття і завершилася тільки 1245 р., коли на наступні 100 років галицький стіл за собою та своїми нащадками зміг остаточно закріпити Данило Романович.

Край давньоруській добі в історії українських земель поклала навала монголів. Ще 1223-го на Калці вони розбили об’єднане військо більшості руських князів. 1236—1238-го вони підкорили Рязанське та Володимиро-Суздальське князівства на північно-східній периферії Русі, а 1239—1241-го вогняною хвилею пройшли землями сучасної України.

Для різних земель Русі монгольська навала мала різні наслідки. Якщо Переяславське князівство (як і місто Переяслав) припинило існування, а його територія була включена безпосередньо до Монгольської держави, то, наприклад Галицьке та Волинське князівства лише потрапили у васальну залежність від Орди. Завдяки цьому руська доба на цих землях затрималася ще принаймні на 100 років.

Етапи децентралізації Русі: погроми Києва 1169 та 1203 рр.

Середина ХІІ ст. стала добою остаточної децентралізації Русі. Князівства-землі, процес утворення яких розпочався ще 100 років тому, багатіли та все більше відрізнялися одне від одного за політичним устроєм. Надзвичайна розгалуженість князівського роду Рюриковичів вкрай утруднювала питання наслідування, а неузгодженість загального принципу наслідування головного Київського великокнязівського столу — чи то за правом старшинства в князівському роді, чи то за отчинним принципом — призводило до того, що у Києві сідав або найсильніший, або найудачливіший з претендентів. «Князь на годину» для Києва тих часів було не літературною метафорою, а звичайною практикою.

Тож коли навесні 1167 р. помер київський князь Ростислав Мстиславич — онук Мономаха, засновник могутньої династії смоленських Ростиславичів, — вкотре постало питання, хто саме має йому наслідувати на великокнязівському столі. За системою старшинства рівні права мали брат покійного дорогобузький князь Володимир (права він мав, але не мав достатньо військ), Святослав Всеволодович з чернігівських Ольговичів та володимиро-суздальський князь Андрій Юрійович Боголюбський. За отчинним правом на Київ з цікавістю поглядали сини покійного — смоленські Ростиславичі. Та вже вкотре Київ дістався найсильнішому — волинському князю Мстиславу Ізяславичу, племіннику Ростислава, який був його вірним союзником, та, за думкою дослідників, співправителем.

Великокнязівський титул давно був лише почесним: сівши у Києві, князь радше здобував собі нових ворогів, аніж нових васалів. Так сталося і з Мстиславом. Крім далекого галицького князя Ярослава Володимирковича, турівського князя та декількох служилих князів, жоден із значних володарів князівств-земель не визнав нового київського князя. Та й від цих союзників у ході наступного конфлікту він так і не дочекався значної допомоги. Проти нього склалася величезна коаліція, до складу якої увійшли князі Смоленської, Чернігівської, Полоцької, Володимирської земель та володарі незначних київських уділів, зокрема Вишгороду та Овруча. Намагаючись роз’єднати своїх ворогів, 1168 р. Мстислав розпочав бойові дії одразу на декількох напрямках. Зокрема, його син Роман Мстиславич, який отримав Новгородський стіл, здійснив похід на Полоцьк, а потім і в Смоленську землю на Торопець. Назустріч йому з Києва вирушив загін чорних клобуків на чолі з Михайлом Юрійовичем, але біля Мозиря Ростиславичам вдалося перекупити служилих кочовиків, і Михайло потрапив у полон. Мстислав розпорошив і без того порівняно незначні сили, чим значно послабив себе перед кампанією наступного 1169 р.

У перші дні березня 1169 р. біля Вишгороду зібралися численні дружини союзників. Основну масу війська складали дружини з Новгорода-Сіверського, Курська, Путивля, Смоленська, Полоцька, Вишгорода, Овруча, Дорогобужа, Переяславля. Їм на допомогу прийшло військо Андрія Боголюбського на чолі з його сином Мстиславом Андрійовичем та боярином Борисом Жидиславичем. До його складу увійшли дружини не тільки із Заліського Володимира, Ростова, Суздаля, а й муромці та рязанці. Неабияку роль у наступних подіях зіграли «свої погани» — київські служилі кочовики, що виступили проти свого князя.

Дев’ятого березня величезне військо підійшло до Києва. Мстислав, якого на цей час покинули майже усі союзники, не мав сил боронити місто. На третій день кияни заговорили про здачу, розраховуючи, як завжди, на почесні умови капітуляції. Мстислав із дружиною прорвався крізь лінію облоги, і союзники без перешкод вступили у місто. Та розрахунок киян не виправдав