Борис Черкас - Поле битви — Україна. Від «володарів степу» до «кіборгів». Воєнна історія України від давнини до сьогодення

що зневажив його батько. Нащадки Святослава таки подолали Хозарський каганат, підкорили ясів і касогів, приєднали землі в’ятичів та прилучилися до багатств грецької цивілізації — щоправда, не силою зброї, а через хрещення. Утім, на дружинних пирах ще довго переповідали історію шляхетного воїна Святослава, який нібито попереджав своїх супротивників посланням «Іду на ви». Рік від року ці оповідання обростали новими подробицями, поки їх більш ніж за 100 років не записав на пергамен літописець.

Держава Володимира та Ярослава

За молодшого сина Святослава Володимира Русь з військово-торговельної корпорації перетворюється на одну з найбільших за територією держав Європи. На ранньому етапі державотворення усі варварські європейські народи не мали усталеної системи успадкування влади. Тут малися на увазі скарбниця та військо, які на ранньому етапі у франків, так само як за кілька століть у русів, нарівно ділилися між усіма членами князівського роду. Так і спадок Святослава було поділено між його синами: Ярополк отримав Київ, Олег — Деревлянську землю, а Володимир — Новгород. Тож як після смерті Святослава, так пізніше і по смерті самого Володимира питання, кому дістанеться усе батькове майно, вирішувалося у кривавій братовбивчій війні. Спираючись на допомогу варязьких найманців, Володимиру вдалося врешті-решт здобути одноосібну владу.

Утім, Володимир не обмежився тим, що знову об’єднав Новгород, Київ та деревлян під рукою одного князя. Майже все наступне десятиріччя він витратив на те, аби знищити центри політичної влади у Східній Європі, які конкурували з Києвом, та автономію племінних союзів. Літописець у подробицях описує криваву ліквідацію полоцького князівства варяга Рогволда. Така ж доля, як колись древлян, спіткала більшість літописних племен. З них хіба що в’ятичі ще наприкінці ХІ ст. мали власного князя.

Знищуючи старі племінні центри, Володимир засновував поруч нові — князівські, які ставали осередками влади київської династії. У цих нових центрах він посадив своїх численних синів.

Уся ця нова адміністративна структура була створена заради однієї мети, — направляти усі ресурси підкорених територій на захист серця держави від кочовиків. Лісостепове пограниччя з центром у Києві, яке потрібно було захищати від кочовиків, отримало назву Русь (як кажуть учені, «Русь у вузькому розумінні цього слова»). Володимир та пізніше його син Ярослав будували тут лінії укріплень — вали, нові міста (найвідомішим з яких став Переяслав), які заселялися «кращими мужами» з усіх підкорених племен та народів Східної Європи. Уже в середині ХІ ст. тут були масово розселені «свої погани» — дрібні тюркські народи на службі руських князів, що остаточно сформували систему оборони степових кордонів.

Головним фактором міжнародного визнання держави Володимира стало прийняття християнства. Здійснивши похід на Херсонес, центр візантійських володінь у Криму, Володимир уклав вигідну для Русі угоду з імперією. В обмін на повернення міста та надання для послуг імператора 6-тисячного найманого війська Володимир охрестився та отримав за дружину багрянородну сестру імператора Василія ІІ Болгаробойці. Разом із сестрою імператора Русь отримала нову освічену культурну еліту — церковну ієрархію, письмову культуру, що надавала можливість створити розгалужений бюрократичний апарат, без якого неможливо було контролювати такі величезні території. У Києві розгорнулося масштабне будівництво, що майже безперервно тривало більше ніж 100 років.

Поява 6-тисячної найманої гвардії з русів при дворі візантійського імператора мала неабияке значення для київського князя. Він слугував за посередника і вербувальника, саме від нього залежало, хто з прибулих на Русь скандинавів буде служити при дворі імператора, за що він отримував немалий прибуток. Коли нарешті скандинави відкрили для себе шлях у Константинополь в обхід Східної Європи й імператор розпочав наймати їх у гвардію без участі Києва, син Володимира Ярослав 1043 р. навіть оголосив імператорові війну. Утім, вона закінчилася невдало, і це джерело прибутку київських князів зійшло нанівець.

Держава Володимира була дуже нестійким утворенням. По смерті князя його сини розпочали криваву усобицю, і лише відсутність спадкоємця у померлого 1032 чернігівського князя Мстислава Володимировича дозволила його брату Ярославу трохи більше ніж на 20 років знову об’єднати розділену 1024 р. по Дніпру Русь. Такою була доля усіх середньовічних європейських варварських королівств, які розпадалися за одне-два покоління від смерті їх засновника.

Удільний період

Перед смертю Ярослав устиг укласти заповіт. Для своїх синів він установив систему старійшинства, за якою, хоч усі брати й отримували свою долю в батьковому спадку, мали підкорятися старшому проміж себе. Так само вони мали по черзі один за одним успадковувати і київський стіл. Що ж до долі княжичів, чиї батьки помирали, так і не дочекавшись своєї черги на Київ, вони вибували із системи наслідування, а їх утримання ставало головним болем старших князів. Навіть унормування питання спадкоємності престолу і взаємного підпорядкування князів не завадило братським усобицям. Старшого брата Ізяслава Ярославича двічі виганяли з Києва, і двічі він повертав його лише за допомогою польського війська. Лише поява нових грізних степових сусідів — половців примушувала Ярославичів формально дотримуватися батькового заповіту.

Троє старших Ярославичів — Ізяслав, Святослав та Всеволод отримали відповідно частину Руської землі — Київ, Чернігів, Переяслав, що стали політичними центрами значних земельних володінь. Так, уже з 1054 р. поступово постає нова територіальна структура Русі — виникають землі-князівства. Трохи раніше зі складу Русі під владою нащадків Ізяслава Володимировича виокремилося Полоцьке князівство. За Всеволода Ярославича постали Перемишльське, Звенигородське, Теребовльське, Волинське, Дорогобузьке князівства, з яких за кілька десятиріч утворилися Галицька та Волинська землі. Місцеві князі все більше були зацікавлені закріпити за собою та своїми спадкоємцями свої володіння. 1096 р. на князівському з’їзді у місті Любеч онуки Ярослава узгодили так званий «отчинний» принцип наслідування, який фіксував створення територіальних династій. Нащадки Святослава Ярославича закріпили за собою землі від Чернігова до Мурома, Всеволода Ярославича — Переяслав, Смоленськ та Волго-Окське межиріччя, де пізніше утворилося Володимиро-Суздальське князівство. Нащадки Ізяслава Ярославича мали отримати у спадок Київ та усе дніпровське правобережжя з Волинню. Але 1113 р., по смерті Святополка Ізяславича, цей договір було порушено. Київський стіл захопив переяславський князь Володимир Всеволодович Мономах. Нащадки Святополка надалі правили лише у Турово-Пінській землі.

З одного боку, переворот Володимира Мономаха мав короткотермінові позитивні наслідки. Як умілому адміністратору та талановитому полководцю, йому вдалося дещо пригальмувати процеси децентралізації Русі, мобілізувати сили більшості князівств для відсічі половцям, які після кількарічної військової кампанії були змушені полишити руське пограниччя й на кілька десятиріч відступити на Північний Кавказ та Балкани. З іншого боку, у Києві так і не утвердилася власна територіальна династія — після смерті 1132 р. сина Мономаха Мстислава Володимировича місто перетворилося на осередок міжусобної боротьби між численними членами вже на той час надзвичайно розгалуженого роду Рюриковичів. Постійна зміна князів, інколи по кілька разів на рік, та піднесення нових політичних центрів стали причиною поступового занепаду Києва як політичного та економічного центру. Після погромів 1169 та 1203 рр. на початок ХІІІ ст. місто занепало.