Келлі Макгонігал - Сила волі

близнюків. Дворічним хлоп­чакам неможливо було дати раду, тож жінка була знесилена вихованням дітей та їх некерованою поведінкою. Ерін часто відчувала, що її терпець от-от урветься, і втрачала самоконтроль через дріб’язкові, але постійні сварки близнюків. Її метою на моїх заняттях було навчитися зберігати спокій у ситуаціях, коли вона готова зірватися.

Обміркувавши, чому вона хоче навчитися тримати себе в руках, Ерін дійшла очевидного для себе висновку — щоб стати кращою матір’ю. Однак у моменти безвиході ця мотивація не спрацьовувала. Ерін пам’ятала, що хоче бути хорошою матір’ю, але це її ще більше дратувало! Жінка усвідомила: понад усе вона прагнула насолоджуватися материнством, а це не зовсім те саме, що стати кращою матір’ю. Ерін кричала від безсилля не лише через витівки синів, а й через своє розчарування: вона не дотягувала до свого уявного ідеалу досконалої матусі. Здебільшого вона злилася сама на себе, однак виливала свій гнів на синів. Також Ерін шкодувала, що проміняла свою роботу, де вона була такою потрібною й продуктивною, на материнство, через яке почувалася вкрай безпорадною. Ерін нагадувала собі, що неможливо бути досконалою матір’ю, але це зовсім не додавало їй сили волі, і навіть змушувало ще більше розчаровуватися.

Щоб знайти в собі сили тримати себе в руках, Ерін повин­на була усвідомити, що зберігати спокій вона мала більше заради самої себе, а не задля дітей. Кричати не так уже й приємно, й Ерін не подобалася та людина, яку вона бачила в дзеркалі, коли втрачала над собою контроль. Вона відчувала шалену злість, бо життєві реалії такі далекі від її ідеалу, і навіть почала замислюватися, чи справді хотіла бути матір’ю. Але ж Ерін хотіла хотіти бути матір’ю. Змусити себе зупинитися, перевести подих і менше нервуватися треба було не лише для того, щоб стати кращою матір’ю. Ерін мала навчитися насолоджуватися часом зі своїми дітьми та зрозуміти, що недаремно відмовилася від інших аспектів свого життя заради дітей. Переконавши себе в цьому, Ерін помітила, що їй легше зберігати спокій. Не кричати на синів — це не кричати на саму себе й навчитися радіти недосконалим реаліям материнства.

Іноді наша найпотужніша мотивація — це зовсім не те, що нам здається. Якщо ви хочете змінитися, щоб задовольнити когось іншого або стати кращою людиною, спробуйте знайти якесь інше «хочу», важливе особисто для вас.

Щоденна неуважність та колапс цивілізації

Ми одержали безліч фактів про те, що потреба в самоконтролі може вичерпати резерви сили волі, необхідні нам для того, щоб опиратися звичайним побутовим спокусам, таким як солодощі чи цигарки. Звичайно, це не дуже втішні новини. Але як би ці спокуси не загрожували нашій особистій меті, всі вони — лише краплі в морі порівняно з колективними наслідками для суспільства, в якому більшість людей страждає на хронічний дефіцит сили волі. В одному з найтривожніших досліджень виснаження сили волі під назвою «Лісові ігри» для вимірювання самоконтролю було використано показник «суспільних благ»[84]. У цій економічній симуляції на період гри, що тривала уявні двадцять п’ять років, гравці ставали власниками лісопромислової компанії. У перший рік їм надавали 200 га землі й повідомляли, що ліс щороку виростатиме на 10 %. Будь-якого наступного року кожен власник мав право вирубувати до 40 га. За кожен вирубаний гектар гравцям платили по 6 центів. Не намагайтеся підрахувати точно, але за такими правилами найбільш економічно (та й екологічно) вигідно дозволити лісу рости, замість того, щоб вирубати його і негайно продати. Однак ця стратегія вимагала від гравців терплячості й готовності співпрацювати з іншими гравцями, щоб ніхто не спробував вирубати весь ліс і швиденько набити собі кишені.

Перед початком гри деякі групи гравців виконали завдання на самоконтроль, що передбачало блокування чинників, які відвертали увагу, — класичний спосіб виснажити силу волі. Коли учасники почали грати, то були вже трохи стомлені. Такі гравці одразу починали вирубувати свої ліси, прагнучи отримати швидкий прибуток. До десятого року в симуляції їхні території зменшувалися з 200 до 25 га. До п’ятнадцятого року вони повністю знищували ліси, тому гра завершувалася достроково. Гравці не співпрацювали одне з одним й застосовували стратегію «хапай, доки не схопили інші». Натомість в учасників, які не виконували ніяких завдань перед початком гри, все ще залишалися ліси навіть через двадцять п’ять років симуляції: зберігши більше дерев, вони заробили більше грошей. Співпраця, економічний успіх та раціональне використання ресурсів — не знаю, як ви, але я вже маю на оці гравців, яким би довірила свої ліси, бізнес чи країну.

«Лісові ігри» — це лише симуляція, але вона дуже нагадує реальне жахливе нищення лісів на острові Пасхи[85]. Століттями густий зелений острів у Тихому океані підтримував процвітання цивілізації. Кількість населення зростала, й острів’яни почали вирубувати дерева, щоб звільнити території й отримати деревину. До ІХ століття ліси вирубувалися швидше, ніж росли. А до початку ХVІ століття лісів майже не залишилося, як і багатьох лісових мешканців, яких люди вбивали заради їжі. Почався голод і поширювався канібалізм. До кінця ХІХ століття 97 % населення вимерли чи полишили спустошений острів.

Відтоді людство часто замислюється над питанням, що думали жителі острова Пасхи, нещадно вирубуючи ліси та знищуючи своє суспільство? Хіба вони не могли передбачити жахливих наслідків своїх дій? Нам здається, що на такі очевидно недалекоглядні рішення ми не здатні, та я не була б так упевнена. Люди за ­своєю ­природою схильні концентруватися на короткострокових цілях, тому зміна курсу задля того, щоб не допустити майбутньої катастрофи, потребує величезної самодисципліни від усіх членів суспільства. Мало самого занепокоєння — зміни потребують дій. У дослідженні «Лісові ігри» всі учасники були переконані, що спів­працювати та зберегти природні ресурси для майбутнього дуже важливо. Просто гравці з виснаженою силою волі не керувалися цими цінностями.

Психологи, які провели це дослідження, стверджують, що від людей із виснаженою силою волі не варто очікувати ухвалення правильних для суспільства рішень. Ці заяви трохи непокоять, бо тепер ми знаємо, як легко вичерпати силу волі й скільки простих побутових рішень щодня потребує від нас самоконтролю. Людина, виснажена покупками у величезному супермаркеті чи конфліктами з колегами, не зможе розв’язати питання національної чи глобальної кризи, економічного зростання, охорони здоров’я, прав людини або кліматичних змін.

Щоб зміцнити особистий самоконтроль, ми можемо зробити кілька кроків, що спричинять значні зміни в нашому житті. ­Однак зміцнення самоконтролю цілої нації — завдання набагато складніше. Можна сподіватися, що нація розвине в собі силу волі, щоб досягти найважливіших цілей, але краще все-таки спробувати не виснажувати самоконтроль, якщо це можливо, чи принаймні ослабити вимоги до правильних учинків. Біхевіоральний економіст Річард Талер та вчений-правознавець Касс Санстейн вивчали «архітектуру вибору» — систему, що полегшує ухвалення рішень відповідно до особистих цінностей та цілей.[13] Наприклад, коли людям пропонують стати донорами органів, коли ті поновлюють водійські права чи реєструються під час виборів. Або ж автоматично планується щорічний медичний огляд для клієнтів страхових компаній. Ці речі більшість із нас має намір зробити, але постійно відкладає через безліч інших, важливіших справ.

Торговельні мережі вже використовують архітектуру вибору, щоб впливати на наші купівельні рішення — хоч зазвичай не зі шляхетною метою, а лише задля власного збагачення. Продуктові крамниці запросто могли б акцентувати