Володимир Володимирович Рафеєнко - Мондеґрін

годував птахів і співав духовні гімни. У церквах різноманітних конфесій молився за неї, купував іграшки та білизну. У свідомих сновидіннях фарбував у світлі тони майбутнього жовтня волосся на голові та свої сиві волохаті яйця, бо Сосіпатра полюбляла жовтень і кальвадос. Зі самокиші, смородини, полуниці, церковних свічок і суботніх молебнів готував йогурти, кунілінгуси та лекції з філософії мистецтва. У самої Гекати брав уроки гри на самісінькому сямісені великої й нескінченної чоловічої самотності.

Але війна вже почалася. Війна небуття з буттям. І перетворення міста врешті-решт торкнулося й Сосіпатри. На початку лютого раптом померла її мати. А ще за місяць батько й чоловік пішли з шахти і засіли в ОДА разом з іншим незрозумілим народом. Дівча раптом відчуло свободу, якої ніколи не мало, і волю, якої ніколи не просило. І, звичайно, вже в березні у Сосіпатри почали з’являтися інші коханці. Чому, власне, ні? Від смішного до великого, що не кажи, тільки фа діез. Причому її чоловік (Габа його бачив кілька разів: приземкуватий, кремезний, зі стійким перегаром та червоно-жовтим неочікувано стильним кепі на сивій голові) почав дивитися на її «прогулянки» абсолютно толерантно (Габу чомусь саме це злякало найбільше з того, що тоді з шаленою швидкістю відбувалося у міському житті).

Тепер, з погляду оболонського простору й часу, Габа бачив, що Сосіпатра просто закохалася тоді у страшне синьо-чорне дихання прийдешніх часів, у чорні хвилі тотальних змін, тому й відмовлялася навіть обговорювати переїзд (та припини, смішно витягує дудочкою губи, сміється).

Так-так, казав собі Габа, так-так, нічого зберегти неможливо. У травні чи не кожного дня він мав розмови із Сосіпатрою, в яких раз за разом з’ясовував, що лялька своє місто ніколи не покине. Не бажали їхати з міста і батьки Габінського (ты рассуждаешь, как нерусский человек).

Дивно, але чомусь у житті Габінського доволі часто відбувалося саме так. Люди, які ніколи не знали і не бачили одне одного, саме в його присутності відчували і говорили абсолютно однакові речі. Ніби через них до нього промовляв хтось зовсім інший.

***

У своєму щоденнику Габа писав: «З певного часу її мисливська активність припадає саме на вечір. Вона їсть метеликів, акторів місцевого драмтеатру, бізнесменів середньої руки, консервованих у власному соку хрущів, великих і маленьких бджіл, мурашиних і старих левів, кандидатів філологічних наук, проросійськи налаштованих самців богомолів. Причому продовжує жити зі мною, хоч я напевно знаю, їй уже пропонували інші варіанти. Але вона все одно майже кожного дня повертається до мене. Навіщо? Який у цьому сенс? Уночі приходить і мовчки лягає спати. Зрання, ледь торкнувшись їжі, запиває її кавою, курить, усміхається, мовчить. Потім ми займаємося сексом, бо саме у денні години Сосіпатра воліє демонструвати поведінку, пов’язану з розмноженням.

У неї з’явилися довгі зелені крила з густою мережею жилок. Короткі малопомітні вусики. Її очі тепер складаються з десятків тисяч фасеток. Верхні вікна її душі розрізняють форму тіла, нижні — кольори. Парується зі мною виключно у повітрі. Руки її зміцніли, стали схожими на великі чужі й чорні придатки до цілком комашиного тіла».

Вона здіймала Габу в повітря, тримала перед собою, кружляла між кухнею та великим вікном, що виходило у старий радянський двір, і повільно вбирала коханця у свою велику жадібну піхву. Вільними в нього залишалися тільки руки, голова та частково грудна клітка. Не можна сказати, що це Габі подобалося, але й вибору в нього вже не було, якщо ви розумієте, про що йдеться. Він гойдався в теплому вологому втулищі й думав про безцінність простих природних стосунків, не затьмарених метаморфозами воєнного часу.

У кватирку влітали звуки нормального життя, в якому, на перший погляд, не йшлося про страшні й остаточні перетворення, але це була омана. Кожної миті Габа відчував, що там, за вікном, ситуація значно гірша, ніж та, в якій він перебуває тут. У нього принаймні хоча б руки і голова залишалися вільними. Чого не можна було сказати про місто Z як живий урбаністичний організм. Разом із його коханою воно перетворювалося на щось інше.

Чужі люди, чужі розмови. Вітер страху, нерозуміння та розпачу хвилями котився від центру міста до периферій і повертався від них посилений у сотні разів. Земля під ногами колихалася і пливла серед дня. А протягом ночі, довгої неспокійної ночі, зникали цілі райони, і рано-вранці на їхньому місці виникали зовсім нові, небачені, населені якимись іншими істотами. Іноді старі знову поверталися на своє місце, але при цьому нові нікуди не щезали. В шахтарських дистриктах у березні чотирнадцятого року на тому самому місці перебувало водночас два-три різних варіанти тих чи інших вулиць. Вони сперечалися один з одним, нашаровувалися, виштовхували один одного в небуття, взаємознищувалися, поєднувалися, вели безкінечну війну.

Від цих метаморфоз десь у глибині мозку виникав довгий пронизливий звук, що дрижав і падав, змушуючи очі лити навіть не сльози, а зелену воду прийдешнього тотального забуття. У сновидіння цих днів проникало безліч монохроматичних створінь, вони вели довгі бесіди поза межами головного сюжету, штовхалися, сміялися, тягали Габу за вуха, за волосся, викручували пальці, залізали кострубатими думками у рот і розхитували йому зуби.

Та, як не дивно, ці сновидіння переважно були теплими й затишними. Габа вештався довгими вуличками дитинства з невисокими жовтими та світло-зеленими будівлями, грів обличчя під невеличким темно-гарячим сонцем. Прощався з сухим жовтим пилом маленької батьківщини, сонячним вітром дитинства, вертлявими вічними смерчами обабіч невеличких доріг, жінками з великими і сумними очима.

Після теплих снів метаморфози, які відбувалися з його містом, відчувалися ще гостріше. Кілька разів він у яві опинявся на околиці міста, де виріс. Дивився і нічого не впізнавав, притому, що все начебто залишилося таким, як було. Ось тут, казав він собі, ти мешкав перші роки свого життя. Ці вулички, закуті в дерев’яні старі паркани, бачили, як ти ставав людиною. Ти прожив з цими людьми поруч десятки років. Але чи дійсно це вони, а не інші? Бо інші — вони такі ж самі, тільки в середині їхніх тіл б’ються інші серця. Як відрізнити одних від інших? Чим справжнє минуле відрізняється від того, що тут виникало тепер?

***

Думаючи про це, Габінський мляво всміхався в обличчя своєї дорогоцінної Одонати і повільно рухав ногами, тобто хлюпав ними, щоб не застоюватися, тобто не залежуватися. Фасеткові очі коханої дивилися одночасно й на нього, і на весь інший світ. Вусики настовбурчилися. Крила цокотали. Вона отримувала задоволення. Кажуть, чоловіки