Володимир Володимирович Рафеєнко - Мондеґрін

мить усе застигало, а потім мертві й закривавлені прадід і прабаба підіймалися з належаних місць (так зазвичай роблять після закінчення п'ятого акту Ґертруда, Антігона, Гамлет, Полінік, Етеокл, Клавдій та Лаерт). Підходили до дітей, обіймали їх. Діти раділи раптовій зміні обставин і майже не дивувалися їй (насправді вони очікували, що все страшне і моторошне обернеться сновидінням). Кров повільно стікала з чола прабаби Олександри, та це не робило її менш привабливою. Веселим, теплим, чистим, осмисленим божевіллям світилося її усміхнене обличчя. За кілька хвилин починали повертатися селяни, втомлена зимою біднота з прапорами й транспарантами. Останніми приходили п’яні зніяковілі комісари. Порожній віз, запряжений старим конем на прізвисько Алеко, прибував останнім. Ним ніхто не правив, тож кінь щоразу повертався у сновидіння винятково за покликом духу.

Всі вітали одне одного з прем’єрою, цілувалися, щиро винилися перед розстріляними, а ті вибачали їм і також перепрошували за якісь давні й незрозумілі образи. Прадід Єгор від радості хапав на руки трирічного діда Івана і починав танцювати з ним стрімкий, хоча й меланхолійний вальс. Олександра дивилася на них і сміялася.

Синій сніг валив з неба великими пухнастими кавалками, дуже схожими на солодку вату, яку Габа якось купував Сосіпатрі у міському парку біля каруселей. Небо вкривалося чорним і золотавим кольорами. Здавалося, що хтось міняє декорації перед наступною виставою. В оркестровій ямі буття поодиноко звучали гобої та валторни. Іноді хтось сміявся й кашляв. Перша скрипка часом брала кілька високих нот і змовкала, знову брала й обривала спів. От тільки глядачів ніде не було видно. Як, зрештою, і музикантів.

Гобої домовилися про щось із валторнами, і почалася увертюра. Вона звучала м’яко, але притому вельми бентежливо. Кликала та обіцяла щось поза межами цієї сцени (поза межами двадцятих років двадцятого століття). З палаючого дому виходили нарешті мати й тато Габінського (вони народилися через цілу епоху після цих подій і ніколи не знали чи не бажали про цей розстріл знати). Поруч із ними йшли старенький дід Іван (ліворуч батька, з патефоном у руках) і дід Олексій (праворуч батька, ніс кілька грамофонних платівок). Старий, сивий та й уже давно померлий Олексій усміхався самому собі, тільки маленькому, в обіймах своєї мами, яка виглядала втричі молодшою за нього.

— От так усе й було приблизно, — казав дід, плескаючи по плечу батька Габінського. — А ти, синку, все життя казав «партія, комунізм». От так насправді все й було, хлопче, в моєму житті, саме от така партія і такий комунізм.

— Та я ж не знав, шановний Олексію Єгоровичу, — розводив руками батько. — Якби ж то я знав, я б ніколи, їй-бо…

— Я в курсі дєла, дорогенький, — поблажливо всміхався дідусь.

— Та й ви винні в тому, що жодного разу про все це не розповідали.

— Коли б ти про все це знав у сімдесяті, як би ти потім вижив? — запитував дід Олексій.

— Як би ми всі жили? — зауважувала мама.

Сніг сипав дедалі густіше. До скрипок і гобоїв додалися важкі барабани (вибивають душечки свої дрібушечки). Батько Габінського не витримував і кричав в оркестрову яму: припиніть, будь ласка, це знущання. Спочатку гобої, потім скрипки і валторни, а вже після них навіть барабани, і ті повільно замовкали. Музики кашляли, невдоволено переговорювалися. Але, мабуть, розуміли: з батьком Габінського краще не сперечатися. Усміхаючись народу, Олексій Єгорович заводив патефон, Іван Єгорович ставив платівку. І ось нарешті Mahalia Jackson починала співати «I’m On Му Way».

Вона співала, а Габа віддалявся від цих людей, від села Кущі, від двадцятих років якогось незрозумілого століття, одного з безкінечних та кривавих століть, прожитих його батьківщиною, від своїх батьків та їхніх батьків, та батьків їхніх батьків. Від синього неба й жовтогарячого полум’я. Від вічної страшної зими й ванільного снігу, трішки солонуватого в тих місцях, де на нього впала свіжа людська кров.

Прокидався від холоду і смутку. За вікном темно. Пів на четверту. Обличчя — важке від сліз, голова — від болю. Важко дихаючи, підіймався, йшов до ванної. Пив воду, бачив у дзеркалі Гермеса Трисмегіста.

Май на увазі, маленька нещасна людино, у скрутні години життя можна покластися тільки на власне відображення у дзеркалі — двійника з цинамоновими очима. Сповнений сил чи хворий, п’яний, веселий, бадьорий, молодий, старий, розумний, дурнуватий, тверезий до болю — той, кого немає, — він завжди з тобою. Той, кого не можна знати, але не тому, що заборонено, а просто тому, що його не існує, коли ти на самоті, бо побачити нас може тільки інший. I’m on my way to Canaan Land, I’m on my way oh to Canaan Land On my way Canaan Land On my way glory hallelujah I’m on my way.

***

Мабуть, саме в той час, коли проффесор-президент (підвид професора розумного) неочікувано виїхав на постійне місце проживання до Росії, Габа вдруге за рік захворів на бронхіт. Незважаючи на це, він багато працював: викладав у трьох вузах одночасно та ще підробляв репетиторством по суботах і неділях. Бігав як шалений по місту, хапав ротом холодний зимовий подих сірих, як селянські миші, днів, та все рахував, чи зможе зібрати достатньо грошей, щоб вони з його маленькою дівчинкою поїхали кудись у серпні чи, скажімо, у вересні хоча б на тиждень (плани людини, що не бажає знати нічого). Якщо, звичайно, ці благословенні місяці колись настануть.

Закінчувався лютий, починався березень, наближалася війна, починалася остання весна старого життя. Габа міряв температуру, відчував, що здихає, іноді крайчиком свідомості сприймав розмови колег про те, що Америка в Україні починає війну з Росією, що масони ЄС повністю збожеволіли, що настала пора змін, і не дай нам Боже жити в таку пору, але, судячи з усього, Він таки дав.

Габінський бачив мітинги біля облдержадміністрації, зупинявся кілька разів, прислухався хвилину (накочувалося щось на кшталт млості) і біг далі. Місто мінялося настільки стрімко, що встигнути за його перетвореннями не було ніякої можливості. Від сьогодні до завтра випростовувалася така відстань, яку не подолати, хоч пересувайся гелікоптерами Леонардо да Вінчі. Процес набував такої швидкості, що Габінський боявся одного разу не впізнати самого себе, ввійти у забуття, в якому немає орієнтирів.

На той час він уже не міг собі уявити життя без неї. Без своєї Сосі. Смішної патлатої Патри. Без ляльки, в яку входив, заповзав, влітав, впадав, як в єресь, западав, як у меланхолію, падав, як у дитинство. Тільки задля неї вивчав латину, прав речі, писав вірші,