Володимир Володимирович Рафеєнко - Мондеґрін

Повернувши голову трішечки вліво, Габа бачив, як у зеленому чотирикутнику двору сидять на своїх лавках діди і баби, обговорюють наступ Правого сектору на їхнє нещасливе життя, сміються на дитячому майданчику діти, молоді п’янички з числа студентів дудлять пиво, розмовляють про Сартра і «русскій мір», сваряться сороки, веселиться гайвороння, тхне димом з металургійного заводу. Синє небо жбурляло снопи золотих іскор, покривалося мілкими тріщинами та сипалося донизу, вкриваючи бронзуватим попелом землю.

Вона, по суті, вже пішла від нього, тільки ще про це нічого не знала. Мабуть, боялася зізнатися навіть собі, що відтепер її приваблює зовсім інший світ, той, що за останні місяці виник там, за вікнами його квартири. У ньому багато різних форм життя. Зокрема — й споріднених їй самців одонатофауни.

Він гадав, чи змінилося б щось, якби вона пішла від чоловіка та, скажімо, народила дитину. Відповідь прийшла за кілька днів. У спеціалізованому довідникові Габа прочитав невеличку роз’яснювальну статтю. Якийсь природознавець докладно описав саме те, що Сосіпатра змушувала його робити останнім часом. Виявилося, бабки зазвичай спаровуються на льоту, це, уявіть собі, цілком нормальне явище. Але головне, що копулятивний апарат самців бабок відзначається надзвичайно високою спеціалізацією. Настільки високою, що не має аналогів серед комах. Навіть цар природи sapiens sapiens — і той не додумався до такого. Самець бабки під час парування здатен видаляти сперму попередника (проблема «попередників» в українській політичній системі (sic!) — суто біологічний аспект), перед тим як уважно і обережно залишити власну. От же ж, курва, засмутився Габа. Не мав я жодного шансу. Коли твоя кохана прагне сексу з комахами, ти не здатен нічого зробити. Тільки зрозуміти і відпустити.

У квітні вони поверталися із супермаркету з покупками до дня її народження. Вона так хотіла свята. Мріяла запросити багато гостей, одягнути улюблену чорну сукню, бути красивою, смішною, привабливою. Дуже любила свій день народження, як, зрештою, і всі освячені народною традицією свята. Габа витратив купу грошей на напої та наїдки.

Вони саме їхали від супермаркету «Метро». Одоната заснула. Габа дивився на неї і переживав черговий напад тяжких сумнівів. Десь на Київському проспекті, в десяти хвилинах від дому, Сосі раптом прокинулася, почала здригатися, стогнати, а потім пронизливо заверещала. Габа трішки перелякався, ледь не зомлів прямо за кермом, але якась його частина уважно й холодно спостерігала за всім, що відбувалося. Видовище було, чесно кажучи, неприємне. У нормальному житті імаго ніколи не перетворюється на наяду, це нонсенс. Кожен притомний природознавець вам скаже, що для появи наяд потрібні яйця. Як не крути, яйця — необхідний момент життя (ми знаємо це з тобою, братчику Гермесе).

Але-але, життя таке, яке воно є. Якщо комусь потрібні були наразі чиїсь яйця, то ніяк не Сосіпатрі. Їй вистачило салону старої автівки і сигареток, які одну за одною прикурював для коханої Габа, поки з неї вилізала ця штука. На задньому сидінні Габиного старенького авто, оминувши стадію яйця, його дівчинка зразу перетворилася на наяду.

Мертва оболонка рідної Сосі застигла на задньому сидінні авто, тримаючи порожніми руками тліючу сигарету. Вирячила очі (очі дівочі) — абсолютно порожні, офсетові, безтямні. А поруч із нею лягла жива товстенька наяда. У загальному малюнку її морди безпомилково упізнавалося обличчя Сосіпатри. Але все ж таки це була зовсім інша істота.

Місто змін змінило його коханку. Слід було вивозити її звідсіля раніше, спала Габі на гадку запізніла думка, бодай півроку тому, може, вона б і залишилася людиною. Порожня оболонка на крутому повороті хитнулася, вдарилася об двері, зламалася в деяких місцях і повільно посипалася на підлогу.

Габінський відвіз наяду на берег річки Кальміус. Дістав з автівки і поклав біля води. Жовто-червоний вітер — одночасно і прохолодний, і теплий. На протилежному березі не вгавали проросійські мітинги, і сюди долітали уривки блискавичних гасел і гарячих промов.

Біля облдержадміністрації працювали великі чорні колонки. Хулі зробиш, браття, настала лиха година… танки йдуть на Донбас, піндоси і бандерівці пішли у наступ, вигнали з країни проффесора-проффесора… об’єднаємося з іншими sapiens sapiens нашого типу мислення… дати відсіч жидо-бандерівський навалі…

Сентенції долітали уривками чи навіть радше уламками. Гудів гучномовець. Читали вірші, які саме, не завжди було зрозуміло, але безумовно римовані. Десь на самісінькому, як сямісен, денці своєї свідомості Габінський відмітив, що жоден патріотизм не любить верлібру. Далі пішла «Катюша». Після неї знову хтось щось закричав у мікрофон.

Сосіпатра підсохла трішечки й оговталася. Виринула із заростів чистотілу й молочаю, попросила сигаретку. Голос її, відчутно змінений, все ж таки можна було впізнати. Мляво посміхнулася, жадібно затягнулася «Мальборо». Вітер посилився, і від ОДА понесло через Кальміус: «И поёт мне в землянке гармонь про улыбку твою и глаза…»

Сосіпатра досмоктала сигаретку до самого фільтру, задумливо подивилася на Габу, пограла жовнами, викинула нижню губу, спіймала невеличке жабеня, яке необережно вибралося на берег, і проковтнула. Глянула на Габу трішечки ніяково, похитала головою і раптом загула: «Ой козаче, що робить будем? Ой, ой, ой, ой, ой! Ой треба ж нам та колисочки, ой ти душка мой! Од Києва до Ростова, сюда-рита, й рита, й том, Колисочка берестова, гоп-тіра, ром-бом-бом!» — і поповзла до води.

— Я хочу, чтоб услышала ты, — відказав Габа, — как тоскует мой голос живой.

— Нічого, перемелеться, — відізвалася Сосіпатра.

Вода була сірою уздовж берега і чорніла на середині. Вітер знову посилився, нагнав хмар, ударив у землю великими зеленими хвилями. Залітало гайвороння, закричало весело і металево. Габа натягнув на голову каптура. Дерева тріщали, старі тогорічні сухі гілки сипались донизу. А Сосіпатра все повзла й повзла, залишаючи по собі темний і слизький слід.

— Чи побачимося ще хоч раз? — крикнув він, коли наяда торкнулася тілом води.

— Навіть не сумнівайся, одного разу побачимося.

— Мені більшого й не треба.

— Та чи сподобається це тобі, хто знає.

— Коли саме?

— Коли Кобиляча Голова дійде до якісних та відносних прикметників, — відповіла наяда, загриміла, як дитячий барабан, і скотилась у воду. За секунду від Сосіпатри на поверхні не залишилося навіть кіл.

— Хай тебе Бог береже, кохана, — пересмикнув плечима Габа. (Згадай мої гріхи, наяда, ти в своїй молитві. В твоих молитвах, нимфа, все, чем я грешен, помяни.) Він підібрав запальничку, що залишила на березі Сосіпатра, кілька разів підкинув її на долоні, а потім жбурнув у Кальміус. Вдивляючись у чорно-синє небо понад танцюючими деревами, попрямував до авто. Це не має, врешті-решт, жодного стосунку ні до революцій, ні до