Інга Квітка - Різдвяні пригоди кролика Пухнастика та Іванки, Інга Квітка

Іванка вдягнула їх на стопи ніг, а потім долоні й знову повернулася до скелі. Цього разу перший крок ми успішно здолали. Я настовбурчив вуха вгору. В дівчинки звідки взялися ці штуки, навіть не знаю, як їх назвати. Адже нагадую — я лише кролик!

— Що це? — нетерпляче вимовив я. 

— Золоті руки зробив для мене. — відмахнулася Іванка і продовжила підійматися вгору. Вона дивилася перед собою і при цьому намагалася ще стежити за мною, щоб я не випав з кишені. Проте хвилювалася марно — я міцно тримався за кишеню. 

— А чому він для мене не зробив? — набундючився я. — Ти підіймаєшся на гору, несеш мене, а я? — мені це не сподобалося. 

— Пухнастику, в нас не так багато часу і твій один крок і мій все ж відрізняються, — пояснила вона. 

— Тут ти права, — я важко зітхнув, — все одно не буду сидіти дарма, — і я вибрався з кишені та зачепився кігтями за скелю.

Вийшло невдало і я б полетів вниз, якби Іванка в останній момент не відставив ногу в бік, не спіймала мене. Я схопився за її чобіток і потім, зачепившись кігтиками, бо у кроликів, зізнаюся я вам, вони насправді гострі. Тож я дуже скоро порівнявся з її плечем.

Так мені більше подобалося. Я розумів, що хоч щось роблю, а не просто стирчу в кишені, поки Іванка підіймається нагору. Скеля реально була слизькою. Тож не можна було втратити пильність ані на мить. Я був меншим за дівчинку, але спритнішим. Проте не хотів показувати їй свої переваги, бо все-таки з часом я навчився стрибати й зачіпатися кігтями та робив це поруч з дівчинкою. 

Її це насмішило і ми потихенько продовжили свій шлях. Скеля здавалася нескінченною дорогою, яку неможливо подолати. Звісно, були б ми з Іванкою, наприклад, розміром з Дракона, здолати скелю було б легко, або якби мали крила, як той самий Дракон — також це було б просто. 

В цей момент мені засліпило сонячне проміння. Я ненадовго завмер. Стало зрозуміло, що до вечора лишилося не так і багато, а от до верхівки скелі не так й мало. Іванка зупинилася, аби перевести подих. Я помітив її втому. Руки не рухалися настільки впевнено. Пальці тремтіли, хапаючись перед собою. Краплі поту стікали з-під шапочки. 

Дівчинка глянула вниз і певно це і стало її помилкою. В неї закрутилася голова і їй вдалося втриматися лише в останню мить, повиснув на одній руці. 

— Ти мене лякаєш! — крикнув голосно я, сподіваюсь своїм голосом привести її до тями. 

— Просто дай мені трохи часу, — вона повернула голову до скелі й зачепилася рукою. — Як високо, кролику. Ніколи не думала, що боюся висоти, але до цього я і не підіймалася так високо, — розгублено додала Іванка.   

— А ти дивись на мене, — я весело махав вухами в різні боки. — Нумо, тільки на мене і рукою трохи вище ніж ти зараз. Давай, все вдасться. Це лише скеля. Згадай, було і гірше, — підбадьорив я.  

Мені здалося, що Іванці сподобалися мої слова. Дівчинка продовжила швидко пересуватися, але так тривало не довго. Над нами нависла тінь і коли я підвів очі в бік тієї плями, що заступила залишки сонця, побачив, кого б ви думали? Так — нарешті ми з Іванкою зустріли величезного Дракона. 

Величезне чудовисько було чорним, як найтемніша ніч. Перш ніж я встиг, хоч щось подумати або принаймні змиритися з тим, що на нас чекатиме з Іванкою, Дракон змахнув своїми кремезними крилами. Від помаху його крил Іванка ледве не злетіла зі скелі, настільки сильним він був. 

Дракон завмер у повітрі. Не знаю, як і описати: гігантські кігті, лапи, хвіст, яким, напевно, якби чудовисько лише б надумало змахнути, рознесло б вщент не менш як половину скелі. Луска, яка переливалася на заході сонця, нагадувала найміцнішу броню з заліза. Я б назвав її радше панциром. Білі очиська стежили за нами. З ніздрів валив густий дим. 

Що тут скажеш? Дракон, безумовно, був найбільшим чудовиськом з усіх, кого нам довелося зустріти в цьому лісі. Якщо порівняти його з все тією ж скелею — він був не набагато меншим за неї.  

Іванка обережно озирнулася і в її очах застиг подив, але не жах. Я помітив, що вона щось швидко обмірковує: 

— Потрібно швидко дістатися на гору. — нарешті прошепотіла вона. — Тут проти Дракона в нас немає шансів. 

— Цілком погоджуюся. — підтримав я, але ми не встигли подолати відстань навіть на міліметр. Наступної миті, Дракон дихнув вогнем і скеля, створена з криги, почала стрімко танути. 

Через те, що Дракон дихнув полум'ям над нами, у скелі утворився отвір і хвилі полетіли прямісінько на нас. Вода застеляла очі й ми з Іванкою перестали бачити. Ситуацію ускладнювало й те, що витерти воду з обличчя та моєї мордочки ми не могли, адже відпустити руки та лапки від скелі, в яку ми вчепилися, означало стрімко полетіти вниз. Крім того, тепла вода змушувала сповзти вниз усе одно. Ми намагалися втриматися, скільки могли та втілити це ставало все складніше. 

— Ти хоч що-небудь бачиш? — спитала дівчинка. 

— Ні. — сумно відповів я. — А ти? — очі були мокрі від розтопленої криги. Я мружив їх, сподіваючись, що знову зможу бачити, але ні. 

— Так само!

— А що саме ви хочете побачити? — заревів Дракон і рев його лунав настільки гучно, що мені майже заклало вуха. — Те, що вам ніколи не вдасться піднятися нагору. 

Я ледве не зірвався вниз вже вдруге та в останню мить, зумів втриматися:

— А як же наша зустріч з Володаркою? — спитав я в Дракона. — Віщунки показували мені видіння. 

Не знаю, чи розсмішило, чи навпаки розізлило чудовисько та наступної миті він знову відкрив пащу і від хвилі його полум'я, я стрімко полетів вниз. Звісно, я міг розказати про що саме думав в той момент та мені нічого не спало на думку. Я розумів, що рано чи пізно вдарюсь об землю і… настане кінець нашої пригоди з Іванкою. 

От про неї я дійсно подумав, бо зараз вона залишиться сам на сам з величезним Драконом і хоч я лише кролик, все ж вдвох ми встигли подолати багато перешкод на шляху до скелі, щоб тепер я відступив.