Інга Квітка - Різдвяні пригоди кролика Пухнастика та Іванки, Інга Квітка

— Що це за чари? — спитав Працьовитий. — Неможливо. Таких чарів не існує! Та й ви ж не володієте, — розгублено додав він. 

У цю мить один з гномів побіг до ялинки й поруч зі шматочком розбитого горщика, помітив крихти від пелюсток Диво-квітки. 

— Це сила зцілювати від Диво-квітки! — закричав він так гучно, що мені ледь не заклало вуха. 

— Звідки? — прошепотів Золоті руки й з сумом подивився на нас з Іванкою. — Ви віддали те, що вона вам подарувала? А як тепер підете до Дракона? Кролику, чим ти думав? — спитав він в мене. — Вона б виросла, ми ж дбаємо про ялинку день і ніч. 

Тепер була моя черга зашарітися, хоча під пухнастою шерстю навряд чи можна розгледіти, як густо я почервонів: 

— По-перше: це ідея Іванки, — почав виправдовуватися я, — та і ми… і вона, і ялинка, тепер у вас буде справжнє Різдво. 

— Ох, кролику, якщо ви не зупините Володарку лісу, Різдва не буде ні в кого, — сумно додав Золоті руки. 

Я нарешті зміг звільнитися від чисельних обіймів гномів, які продовжували нам дякувати й рушив до дверей. Слідом за мною пішла й Іванка та Золоті руки попросив її затриматися на хвилинку. 

Озирнувся і вирішив не заважати. До мене підійшов Працьовитий і пообіцяв, що швидко виведе нас звідси на землю. Ми дочекалися дівчинки, а гном у той час намагався ще раз описати, наскільки вони здивовані нашим вчинком. 

— Не забувай, Дракон серйозний супротивник і великий, — сказав гном. — Ви маєте бути вкрай обережними. Його один крок, а ваших певно зо два десятки, як не більше і він може дістати вас з будь-якого закутка, — і Працьовитий важко зітхнув, — вогнем. 

— А він прямо дуже-дуже великий? 

— О! — тільки й зміг, що вимовити гном. 

Після цього ми мовчали. «О»: прозвучало надто переконливо і я не знав, що можна на це відповісти, а гном, певно, не уявляв, що можна додати, щоб можливо трохи заспокоїти мене. Хоча я й так чудово розумів, що Дракон не може бути мого зросту чи Іванки. Тож ми просто стояли й чекали на дівчинку. 

Іванка підійшла до нас за кілька секунд і ми повернули в якийсь закуток. Тут не було калюж та й зверху нічого не капало. Працьовитий повернув кілька разів і дуже скоро ми вийшли з підземелля. 

Я не розрахував крок і послизнувся. Під лапками знову заскрипів сніг. От ми й знову йдемо лісом. Працьовитий помахав нам рукою на прощання. Ми помітили гору не так і далеко перед собою. Думаю якихось пів години та нам доведеться дертися по ній. 

Вона була не просто високою. Здавалося там нагорі достатньо простягнути руку і з неба можна самотужки взяти зорю. Морозець пощипував носа та Вітру я не відчував. Іванка теж. В неї з кишені випала рукавичка. Я підняв її й повернув дівчинці. 

Виникла пауза. Кожен думав про своє. Не можу знати про що думала Іванка, а я думав, що все-таки дуже добре, що ми допомогли ялинці вирости. У гномів тепер стільки радості. Скоріш за все вони й досі стрибають довкола ялинки. Можливо, прикрашають її, якраз почали створювати прикраси, яких знадобиться немало, адже тепер дерево заввишки кілька метрів.

Я пригадав наше минуле Різдво з Іванкою. Ми чудово провели той вечір. Спочатку зібралися за столом. До родини дівчинки прийшли гості, а пізніше ми — кролики стрибали й бігали, бавилися між собою. 

Потім Іванка сиділа біля каміна та читала нам казку. Вона кожного року обирала одну з історій про Різдво і читала її нам. Було весело. Подумки мені хотілося повернутися в те Різдво, або перед ним, але ми з Іванкою змушені були йти між дерев до гори. 

Іванка теж розмірковувала. Мені навіть здалося, що вона посмурніла. Стала серйознішою ніж зазвичай, ніби обдумувала щось важливе, але не наважувалася сказати бодай слово вголос. 

Я подумав, що краще не заважати й дати їй час побути з собою. Озираючись, не помітив навіть натяку на присутність якогось чудовиська. Скоріш за все за це треба подякувати гномові, бо поки ми йшли самі, потвори постійно зустрічалися на нашому шляху, але коли з нами був Крук, Єдиноріг або от як зараз, вивів з підземелля гном, долати шлях в рази стало простіше. 

Нарешті Іванка перервала тишу: 

— Працьовитий щось сказав наостанок? Можливо дав якусь пораду? 

— Побажав нам швидко перемогти Володарку, — викрутився я. Не хотів говорити Іванці про Дракона. Та і що сказати? «О»: сказало само за себе. — До скелі кілька метрів. Підйом крутий. Шкода, що скотитися нам не вдасться й вона скляна, тобто — крижана, створена з прозорої криги, — спробував пожартувати я. 

— Я понесу тебе, — озвучила Іванка. Ймовірно про це вона якраз і думала, поки мовчала. — Все-таки так буде швидше. Заберешся в кишеню. Вона глибока і будеш триматися лапками так міцно, як тільки зможеш. — додала вона. — Щоб не випав. — голос зазвучав суворіше. — Раптом щось піде не так, відразу кричи. Якщо загубимося вдруге, до темряви не встигнемо піднятися на гору. Вона дійсно дуже висока. 

— Аж до неба. — погодився я. 

— Не думаю. Якби можна було дістатися зір так легко, темна чаклунка вигадала б чергову підлість.

— Можливо її підлість полягає в тому, що вона поставила Дракона охороняти скелю? — нагадав я не тому, що хотів зіпсувати настрій чи налякати, просто інших ідей в голову не прийшло. 

— Може ти й правий. — погодилася дівчинка і зупинилися. Вона присіла навпочіпки та взяла мене на руки. — Нумо, все вдасться. Вмощуйся зручніше, але головне не забувай, що я казала? — всміхнулась вона. 

— Триматися якомога міцніше, — згадав я і забрався до кишені. Вчепився в край тканини своїми кігтиками й Іванка зробила перший крок. Як і весь цей день ми не знали, що чекатиме нас попереду, крім Дракона і Володарки, але відступати через них не збиралися. Не залишатися ж нам в цьому лісі назавжди. 

Частина 6.

Після того, як Іванка зробила перший крок Іванка, ми стрімко повернулися назад. Скеля була настільки слизькою. Я розгублено зиркнув на Іванку та вона нібито пригадала щось і дістала з іншої кишені, бо нагадую в першій сидів я, якісь металеві речі, щось схоже на кігтики. На вигляд дуже гострі.