Микола Васильович Гоголь - Зібрання творів у семи томах. Том 6. Духовна проза, Микола Васильович Гоголь

як за свою власну, рідну справу, доведи йому, що це його обов’язок і що честь його ж мистецтва того вимагає від нього, — і він це зробить, він це виконає, тому що любить своє мистецтво. Він зробить навіть більше, подбавши, щоб і останній з акторів зіграв добре, зробивши строге виконання всього цілого немовби своєю власною роллю. Він не допустить на сцену ніякої пошлої й нікчемної п’єси, яку допустив би інший чиновник, перейнятий тільки приростом зборів грошової каси, — тому не допустить, що вже його внутрішнє естетичне почуття відштовхне її. Йому неможливо також, якби він навіть і надумав зробити які-небудь придушувальні вчинки або утиски стосовно ввірених йому акторів, які робляться людьми чиновними: його не допустить до того його власна знаменитість. Якийсь чиновник-секретар робить відважно свою капость у певності, що як він не напаскудить, про те ніхто не дізнається, тому що й сам він — непомітний пішак. Але зроби що-небудь несправедливе Щепкін чи Каратигін, про те заговорить одразу усе місто. Ось чому особливо важливо, щоб головна відповідальність у всякому ділі лягала на чоловіка, вже відомого всім до одного в суспільстві. Нарешті, живучи весь у своєму мистецтві, яке стало вже для нього вищим життям, якого чистоту пильнує він як святиню, художник-актор не попустить ніколи, щоб театр став проповідником розпусти. Отже, не театр винен. Спершу очистіть театр від мотлоху, що його захарастив, і потім уже розбирайте й судіть, що таке театр. Я заговорив тут про театр не тому, щоб хотів говорити власне про нього, але тому що сказане про театр можна застосувати майже до всього. Багато є таких предметів, які страждуть через те, що перекрутили смисл їхній; а позаяк взагалі на світі є багато охочих діяти згарячу, за прислів’ям: «Розсердившись на воші, та й шубу в огонь», то через це знищується багато того, що послужило б усім на користь. Односторонні люди й притому фанатики — виразка для суспільства, лихо тій землі й державі, де до рук таких людей потрапить якась влада. В них немає ніякого смирення християнського і сумніву в собі; вони впевнені, що весь світ бреше й вони тільки одні говорять правду. Друже мій! дивіться за собою пильніше. Ви тепер саме перебуваєте в цьому небезпечному стані. Добре, що поки ви поза всякою посадою і вам не ввірено ніякого управління; інакше б ви, котрого я знаю як найздібнішого до відбування найбільш важких і складних посад, могли б наробити більше зла й безладу, ніж найбільш нездібний серед найнездібніших. Стережіться й у самих судженнях своїх про все! Не будьте подібні до тих святенників, котрі бажали б разом знищити все, що тільки є в світі, бачачи в усьому одне бісівське. їхня доля — впадати в найбільш грубі помилки. Дещо тому подібне сталося недавно в літературі. Декотрі стали друковано об’являти, що Пушкін був деїст[62], а не християнин; точно немовби вони побували в душі Пушкіна, точно немовби неодмінно Пушкін зобов’язаний був у віршах своїх говорити про вищі догми християнські, за які й сам святитель Церкви береться не інакше, як з великим страхом, приготувавши себе до того найглибшою святістю свого життя. По-їхньому, слідувало б усе вище у християнстві втілювати в рими і зробити з того якісь віршовані іграшки. Пушкін дуже розумно робив, що не дерзав переносити у вірші того, чим ще не пройнялася вся наскрізь його душа, й волів краще залишитись непомітною сходинкою до вищого для всіх тих, котрі надто віддалилися від Христа, ніж відштовхнути їх зовсім від християнства такими ж бездушними віршами, які пишуться тими, котрі виставляють себе християнами. Я не можу навіть зрозуміти, як могло прийти на ум критику друковано, на очах у всіх, зводити на Пушкіна таке звинувачення, що твори його служать розбещенню світу, тоді як самій цензурі приписано, у разі коли б смисл якогось твору не був уповні ясний, тлумачити його у прямий і вигідний для автора бік, а не у кривий і шкідливий для нього. Якщо це постановлено в закон цензурі, безмовній і безгласній, що не має навіть можливості застерегтися перед публікою, то у скільки разів більше повинна це поставити собі в закон критика, котра може висловитися й застерегтися за найменшої дії своєї. Публічно виставляти нехристиянином чоловіка і навіть противником Христа, спираючись на деякі недосконалості його душі й на те, що він захоплювався світом так само, як і кожен з нас ним захоплювався, — хіба це християнське діло? Та й хто ж із нас тоді християнин? Отак я можу звинуватити самого критика в його не-християнстві. Я можу сказати, що християнин не матиме такої впевненості в умі своєму, щоб вирішувати таке темне діло, яке відоме одному Богові, знаючи, що ум наш уповні прояснюється й може обнімати з усіх боків предмет тільки від святості нашого життя, а життя його ще не таке, може бути, святе. Християнин перед тим, щоб звинуватити когось у такому кримінальному злочині, яким є невизнання Бога в тому вигляді, в якому повелів визнавати його Сам Божий Син, котрий приходив на землю, замислиться, тому що діло це страшне. Він скаже і те: в поезії багато чого є ще таїною, та й уся поезія є таїна; трудно й над простою людиною висловити суд свій; висловите ж суд остаточний і повний над поетом може один той, хто містить у собі самому поетичну сутність і є сам уже майже рівний йому поет, — як і в усякій навіть простій майстерності потроху може судити кожен, але уповні судити може тільки сам майстер тієї майстерності. Словом, християнин покаже перш за все смирення, своє перше знамено, за яким можна взнати, що він християнин. Християнин, замість того щоб говорити про ті місця в Пушкіні, яких смисл ще темний і може бути витлумачений на дві сторони, стане говорити про те, що ясно, що було ним створене в літа розумної мужності, а не схильної до захоплень юності. Він наведе його величні вірші до пастиря Церкви[63], де Пушкін сам говорить про себе, що навіть і в ті роки, коли він захоплювався суєтністю і звабами світу, його вражав навіть один вид служителя Христового.

Но и тогда струны лукавой

Мгновенно звон я прерывал,

Когда твой голос величавый

Меня внезапно поражал.

Я лил потоки слез нежданных,

И ранам