Олена Гриб - Гра в чужу брехню, Олена Гриб

4.2

 

– Мені здається, немає сенсу знайомитися, двійнику. – Маргалінайя підвелась і пішла назустріч господині садиби.

Її Високість щосили намагалася надати голосу насмішкуватості, але приховати нотки презирства їй не вдалося.

Лін, проігнорувавши шпильку, попрямувала до сараю. Відімкнула замок, зачерпнула відром зерна з глибокої бочки, замкнула двері… Принцеса слідувала за нею невідривно.

– Дівко, та ти язика проковтнула! – Маргалінайя терпляче перечекала годівлю птахів, проте корову її нерви не витримали – надто помітну цікавість проявила тільна, і тому дуже велика, Мушка до високого пір'я на капелюсі Її Високості, та й тіло, що лежало в кутку на купі сіна, доповнювало страшнувату картину, хоч і хропіло досить жваво.

Лін знову промовчала. Вона не намагалася показати характер – просто не знала, що сказати. «Ласкаво просимо в наш світ, принцесо. Навіщо ви хочете вбити власного сина?» – чи як?

– Батько запевняв, що ти давно там, звідки я прийшла, і у мене не було причин йому не вірити. Щоправда, цей дурень Дісон попереджав, що в моїх планах без тебе ніяк… Зацікавила, двійнику?

Чарівниця налила в ночви свіжої води, поставила на місце відро і коротко відповіла:

– Ні.

– Ось і голосочок прорізався! Посмілішала… А раніше важко було видати хоч звук, так? Не лякайся, від потойбічних завжди віє загрозою, усі спочатку втрачають мову!

– Раніше, принцесо, ти не ставила прямих запитань, – відрізала Лін, сама не розуміючи, чому відчуває до співрозмовниці таку неприязнь. – А тепер, будь ласкава, опусти дзеркало, у них вдома нікого немає, і переходь до справи, а то мені ще сніданок готувати.

Маргалінайя на мить розгубилася. Моргнула, відкрила і закрила рот, неаристократично хрюкнула і, нарешті, запропонувала:

– Допомогти на кухні? – Вона поплескала рукою по плетеному мішечку на своєму поясі. – Оціниш заморські травички.

– Дякую, але від отрут мене нудить, – парирувала Лін, – тому якось іншим разом. Ще щось?

Маргалінайя натужно розсміялася:

– Погодься, у мене було все найкраще, і навіть двійник трапився донезмоги кумедний! Обожнюю татка! Слухай, може ну його, цього Арголіна, га? Заберу я краще батька! Ти ж не проти, двійнику? Ха-ха-ха! Ото дурна!

– Навіщо тобі хлопчик? – не підтримала тему імператора Лін.

– Хлопчик? А, ти про мого сина? Мені він не потрібен… Він не потрібен, розумієш? Ні? О, як же я могла забути? Ви всі вважаєте, що, побувавши у світі Смерті, я хочу забрати в ті чудові місця своє дитя. Яка дурість! Я не збираюся туди, звідки ледь вирвалася. Моє життя тільки починається, двійнику.

– Ти знаєш, як мене звуть.

– Лін? – немов виплюнула принцеса. – Це безглузде скорочення мого імені, дурепо! Воно не твоє. Втім, як хочеш, воно однаково нічого не означає.

Вона гордовито посміхнулася. Мертва… Ні, Маргалінайя вважала себе живою і повертатися до Реха не збиралась. Але чи варто вірити її словам? З потойбічного світу неможливо вийти без згоди бога Смерті, навіть некроманти це враховують. Та й Арголін говорив про печатку Смерті… А принцеса сказала, що вирвалася, тож…

– Люба і незвичайна, – перервав плутані думки чарівниці знайомий голос. – Ласкава і ніжна… Значень багато, в цьому і вся принадність імен, Ваша Високосте. Ти чому мене не покликала? –  Метаморф поглянув на Лін. – Важко було сказати?

– Первісний? – В голосі Маргалінайї були нотки захоплення. – Високо цілишся, двійнику. Хотілося б поговорити довше. Шкода, нас так недоречно перервали… Удачі на коронації!

Ворота грюкнули, закриваючись за гостею, а Лін раптом усвідомила, що птахи, які зазвичай не звертали уваги ні на що, лише зараз починають вилазити із закутків і ходити подвір'ям із незалежним виглядом.

– Сніданок на столі, люба. – Карі прогнав особливо нахабного півня і відповів на невисловлене запитання дружини. – Хованки закінчилися, тому час припиняти твоє добровільне заслання на кухню.

***

– Якийсь він малий. – Метаморф невпевнено озирнувся, але більшого палацу поблизу не було. – Якби не гості, ми б його ніколи не знайшли. Точніше, ніколи б не подумали, що це тут.

– Знайшли б, – оптимістичніше відгукнулася Лін, – у місті він найвідоміший. Це ж не Влая, де у кожного багатія такий «будиночок».

Вони підходили до масивних воріт, відчинених із нагоди свята. За високою огорожею чувся гул багатьох голосів – оскільки новостворене королівство було невеликим, на коронацію запросили всіх підданих майбутнього правителя, і частина кіратців зраділа  запрошенню. Транспорт представників місцевого «вищого світу» заполонив незайняту частину головного майдану, прості люди підходили пішки, іноді спалахували портали, крізь які прибувала веллійська знать.

– Даремно ми це затіяли, – тихо сказав Карі. – На Півночі не люблять не-людей… і привидів. А нападати складніше, ніж оборонятися…

Лін вкотре пригладила волосся, що куйовдилося через сильний вітер, провела долонею по обличчю, немов перевіряючи, в якому вигляді вона зараз, і невимушено відповіла:

– А ми ніколи й не пробували нападати.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍