Олена Гриб - Гра в чужу брехню, Олена Гриб

Лін багато років вдавала звичайну людину, та коли примари минулого несподівано ввірвались у її дім, не змогла втриматися від спокуси бути собою. Колись її використали як пішака в грі правителів, а тепер вона вирішила сама зробити хід Ось тільки правила встановлює дехто інший. Таємничий лялькар смикає за ниточки, отруюючи світ брехнею. Поєдинку не уникнути, нехай для перемоги й доведеться зіграти у вигаданій ним виставі. Лін має впоратись із ненависною роллю, бо ж на кону – її життя, майбутнє та щастя. Пригодницьке фентезі, є легка любовна лінія + елементи детективу #магія/пригоди/подорожі #кохання/дружба #інтриги/таємниці

ПРОЛОГ

 

***

/Вона знову намагалася вирватись із цього проклятого місця. Ховала злі сльози і повторювала безглузді слова заклинання, давно втративши надію справді добитися результату. Ні, повелитель не брехав, стверджуючи, що звільнення криється за настільки простими фразами. Він ніколи не обманював тих, хто належав йому, але у неї не було шансів. Промова, не підкріплена магією, тільки рухає повітря, і зовсім не важливо, з якою інтонацією її вимовляти.

– Не здаєшся, дівчинко?

Відповідати не хотілося. Та й який сенс говорити про почуття і бажання? Вони не мали значення.

– Я думаю, ти готова, принцесо, – його тон спокійний і розважливий, і від цього ще прикріше.

Принцеса? Ні, спадкоємиця імперії померла в далекій юності і не збиралася воскресати!

– Ти справді готова. Сподіваюся, ми довго не побачимось… Бережи своє нове життя, панянко, ти його заслужила.

І світ змінився. Вибухнув, закружляв міріадами зірок, але їй не було страшно. Нестримна радість заглушала крихти сумніву перед майбутнім, а в душі вирувала радість: «Мерзенний праведний старцю, ми зустрінемося нескоро! Я обдурила тебе! Смирення і каяття цінуються у твоєму світі, ти сам казав. Але відтепер жодних чеснот! Я переграла бога Смерті, і настав час подумати про помсту! Гадаєте, принцеса померла? Ні, вона житиме вічно»./

***

Снігу в Кіраті не бачили років сорок – аж відтоді, як старий некромант відійшов від справ і обрав місто своїм притулком. Багато хто вірив: чаклун досі творить темні ритуали, ось боги і посилають йому попередження. Що ж іще думати, якщо взимку столицю Тойянського графства хмари ніби обходять стороною? Зате влітку небо на дощ не скупиться! Часом навіть доводиться винаймати приїжджого мага – щоб розігнав хмари і не дав урожаю згнити.

Але цього року природа відхилилася від звичного сценарію. У перший день місяця січника [1], коли темрява відступає, а світла пора стає довшою, небо затягло важкими сірими хмарами. Сніг ішов, не перестаючи, від полудня до вечора, а потім припинився так само неочікувано, як і почався.

Багато хто вирішив – це гарний знак. Змінив некромант гнів на милість (або помер врешті-решт), і життя в місті покращиться. Відремонтують тракт, зазеленіють городи… А, головне, графство перестануть називати Проклятим і об'їжджати десятою дорогою!

Але були й ті, кому той снігопад аж ніяк не сподобався. Старий гончар, що торгував біля зіпсованого фонтану на головному майдані, так і сказав одному з місцевих п'яничок:

– Недарма кажуть – як сніг на голову! Буде біда, друже, буде велика біда!

Хоч гончар і не вважався справжнім пророком, а п'яниця – авторитетним джерелом, ці слова повільно розходилися містом.

Пройшов січник, потім лютник [2]. Трималася звичайна для зими погода, і розмови потроху вщухли.

Минуло весняне бездоріжжя, зацвіли сади… Люди повірили, що всі напасті залишилися в минулому, і тільки старий біля фонтану повторював:

– Як сніг на голову… Буде біда!

А в останній день травника [3] на майдані з'явився гонець із самої Влаї, столиці Веллійської імперії, також відомої як Веллі, щоб оголосити волю правителя.

«…відтепер Тойянське графство проголошується незалежним королівством Тойяною і переходить у безроздільне володіння Його Високості світлого принца Арголіна…» – більшості містян вистачило цих рядків, щоб зрозуміти: прикрості аж ніяк не закінчилися.

По-перше, про молодого спадкоємця, якого зробили повелителем віддаленої глушини і назавжди позбавили права на веллійський трон, чутки ходили найсуперечливіші – від відверто захоплених (переважно для провінційних дівчат) до звинувачень у теплих стосунках із не-людьми. Звісно, всі розуміли – в столиці свої порядки і, часом, про них навіть подумати соромно, але не-люди?!

Ні, цього Тойяна не збиралася терпіти. Тим паче, принц мав славу сильного мага, і це підкреслювало глибину його морального падіння. Відчувати магію людей і спілкуватися з вихідцями зі Старилісу [4]? Такому немає виправдання!

А друга проблема полягала в тому, що граф, ледь оговтавшись від новин (нехай землі Тойяни йому і не належали, розлучатися з ними він не поспішав), почав розпродавати майно. На жаль, не для того, щоб насолоджуватися необтяжливим життям знатного пана, як радив Його Величність Малдраб Четвертий, імператор Веллі. У місті з'явилися сумнівні найманці, від одного погляду на яких кіратці поспішали втекти подалі, не перевіряючи, чи на місці гаманець. Вулиці спорожніли…

І тоді в гру вступив призабутий усіма старий некромант. Він утримався від загроз, тільки нагадав графу: у того є зброя ефективніша за головорізів. Зброя, проти якої поки не винайшли захисту!

Красуня-донька – перевірений часом інструмент впливу на важливих персон. Що почесніше – бути очільником маленької провінції чи тестем майбутнього короля? Сватом великого імператора! Чаклун стверджував, ніби Його Величність такій ідеї неодмінно зрадіє і побіжить принц до вінця як миленький.

Прохання – не катування, як казав місцевий підсліпуватий кат, вкотре промахуючись повз шию засудженого. Граф надіслав до столиці надзвичайно ввічливе послання і був неймовірно здивований, діставши гарячу підтримку від вінценосного майбутнього родича.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍