Ірина Кузьменко - Один постріл , Ірина Кузьменко

— Принцесо Міро, заспокойся! — хмикнув я, але дівчина ще більше почала дратуватися та замахнулася другий раз. Я перехопив її руку й стиснув.

— Відпусти! — крикнула.

— Ти впевнена? А то я не знаю, яка буде твоя подальша дія. Ти так сильно гепнула того чоловіка, що він, бідолаха, скрутився навпіл, — почав знущатися я.

Дівчина засміялася та опустила голову.

— У вас, поліцейських, завжди такі недоречні жарти, чи лише ти такий гуморист?

Я округлив очі від такої нахабності. А вона продовжила говорити далі:

— Він заслужив! І якщо ти зараз не відпустиш мою руку, то я зроблю тобі боляче!

Я не очікував такої агресії, але й руку не відпустив. Кілька секунд ми свердлили одне одного поглядами, і зрештою дівчина усміхнулася.

— Гаразд, я не буду тебе бити. Це було б вже занадто, — лагідно промовила. — Але, зрештою, відпусти руку. Будь ласка.

 Я відпустив її руку, і вона, доторкнувшись пальцем до губи, скривилася.

— Ауч, дідько, боляче!

Я закотив очі, обережно взяв її за лікоть та повів до машини. На моє здивування, вона не опиралася. Мінливий у неї настрій...

— Ти вже другий раз мене будеш лікувати? — хмикнула.

— Ти проти? — присів на капот.

Вона промовчала.

Я закурив сигару. Дим увірвався в легені, і я на кілька секунд заплющив очі.

— Чому ти прийшла в цей клуб? — розплющив очі й поглянув на дівчину. — Відпочинку хотіла чи когось шукала?

— Я не на допиті! — присівши поряд, фиркнула.

— Якщо будеш необережною, то можеш знайти лише неприємності.

— Даніелю, тебе це не повинно хвилювати!

Знову різко й знову з агресією.

— Гарний був удар. Звідки навчилася?

— Військова кафедра, — знизала плечима.

Дуже цікаво. Я всміхнувся. Мирослава, мигцем поглянувши на мене, додала:

— У цьому році я закінчила Дипломатичну академію в Україні. Планувала продовжити навчання на кафедрі військового перекладу та спеціальної мовної підготовки. А трапилося так, що працюю в тій кав’ярні, куди ти вчора приходив зі своєю колегою!

— Ти чула всю розмову?

Вона обернулася. Склала руки на грудях і, пильно поглянувши, кивнула.

— Ну що ж, тоді прийдеться тебе заарештувати! — хмикнув. Дівчина жарт не сприйняла й відсторонилася.

— Так, я чула всю розмову, тому можу додати, що ти козел.

Ого. Відверто й несподівано.

— Давай підвезу тебе в хостел!

— Ну, ти ж знаєш, де я живу! — закусила нижню губу, від чого знову з’явилася кров.

— Сідай!

Мирослава покірно присіла й, зітхнувши, схилила голову. Діставши серветку, великим пальцем торкнувся до її щоки. Піднявши голову, вона обернулася обличчям до мене. Я обережно доторкнувся до нижньої губи. Дівчина швидко й схвильовано промовила:

— Дякую, але не потрібно мене більше рятувати! Це лише губа...

Я відсторонився, і вона відвернулася до вікна. Дорогою до хостела їхали мовчки. Лише тоді, коли приїхали, Міра повернула голову й, усміхнувшись, лагідно промовила:

— Дякую, Даніелю.

Вона вискочила з машини та миттєво зникла за дверима хостела. Я завів мотор і вже збирався їхати додому, як зателефонувала Патриція. Ну що ж, лялечко, чекай мене в гості!

Мирослава

Оце так вечір! Якийсь мужлан ляснув по сідницях. Нізащо отримала пілюлей від якоїсь навіженої дівиці! Ще й цей Даніель. І я дещо зайве сказала. І відреагувала на його дотик по-дурному...

Тепла вода омивала тіло. Я з полегшенням зітхнула. Підняла голову та відчула струмінь води на обличчі. Завтра вихідний день, це радує. Потрібно привести думки в порядок і, саме головне, не думати про Даніеля, як про чоловіка, тим паче, що він назвав мене «принцеса Міра». Так мене називала лише сестра. І це було дуже дивно й неочікувано почути від нього…