Вероніка Вієрі, Михайло Мішин - Таємниця Квітки Життя, Вероніка Вієрі, Михайло Мішин

Глава 7. Зустріч біля моря

Софія ніби загубилась у часі й просторі. Споглядаючи далечінь моря, слухаючи заспокійливий шум хвиль, дівчина забула, де вона опинилась, які небезпеки були позаду, а які ще очікували на неї попереду. Їй було спокійно і затишно.

Та раптом Софія відчула несподіваний імпульс, який примусив її відвести погляд від моря й обернутися. В цю мить вона здалеку помітила і відразу впізнала постать Артура, який стояв поміж скель.

І знов її вкрай здивувало, як раптово пришвидшено забилось серце, як і на площі, коли вони зустрілись поглядами, слухаючи пісню Люсі.

Артур вже наближався до краю скелястого берега. Спочатку здавалося, що він хоче звернути ліворуч, у більш віддалене місце. Та все ж, трохи наблизившись і впізнавши Софію, раптово передумав і попрямував до неї. Коли Артур підійшов, дівчина побачила вже знайомий насмішкувато-привітний погляд.

- Бачу, ти все ще продовжуєш знайомитись із краєвидами Мейолли? - запитав він.

Про себе дівчина відмітила: хоча красенем хлопця не можна було назвати, але посмішка робила його обличчя відкритим і привабливим.

- Привіт! Мейолла справді дуже гарна, - відповіла Софія, - але, чесно кажучи, я просто не знаю, як вибратися звідси, інакше вже зробила б це.

- Скажи нарешті, як тебе звати й звідки ти? - перепитав уже зацікавлено Артур і сів поруч на камені.

Раптом цьому малознайомому хлопцю Софії захотілось розповісти про все: і про свої пригоди, про страхи й сумніви, про те, за що сердилась на батьків.

Дівчина розповіла йому свою історію від початку. З того моменту, як посварилась з батьками. Коли ж дійшла до пригод на ярмарку із таємничим незнайомцем, Артур не змовчав:

- От тобі й маєш, - дивувався він, - мабуть, ми за одним шпигуном ганялись! Ось чому на ярмарку все шкереберть перекинуте було! Отже, через тебе наш шпигун втік, а через мене сюди ж повернувся, - засміявся він.

Та за мить Артур замислився:

- Зловмисник не лише щось вивідував, а напряму шкодив, та ще й користуючись чарами. Не сумніваюсь, що він працює на Кірка. Що ж, той маг використовує всі можливості, аби перетворити життя мешканців Мейолли на пекло, - додав він. - Звісно, пересваривши мейолльців між собою, йому простіше буде захопити місто.

- А те, як я сюди потрапила, тебе не здивувало? - перепитала Софія, змінивши тему розмови.

- Та не дуже, - відповів Артур. - Мейолла - місто, в якому вже мало чим можна здивувати. Та й чари у ньому не новина. Тут постійно щось трапляється, приїжджих завжди повно із найвіддаленіших земель. До всіх цих подій із Кірком, сюди з’їжджалися музиканти, художники. Закохані прагнули побратися саме тут. Приїжджі намагалися побувати у наших Місцях Сили, сподіваючись на добре диво для себе чи своїх близьких. В Мейоллі не завжди спокійно, але точно ніколи не було нудно, - іронічно посміхнувся хлопець.

Спілкуючись з Артуром, Софія у душі знов дивувалась сама собі. ЇЇ хвилювання так само раптово зникло, як і з’явилось. На зміну йому знов прийшло відчуття, що вони знають один одного. Просто давно не бачились, а от тепер зустрілись. 

 Ще вона була приємно здивована й тим, що він справді слухав її й чув. А не слухаючи, думав про своє, як це часто трапляється поміж людей. Розповідаючи, Софія не почувалася ніяково, відчуваючи його непідробну увагу, і слова знаходились самі собою, мов потік.

- Ну з батьками це не новина, - зауважив Артур, піднявши маленький камінець із берега і кинувши у воду. - Батько теж заповзявся мене контролювати не на жарт, - сама ж бачила, - нагадав він нещодавні події на площі. - Відтоді, як мама померла, ми перестали розуміти один одного.

Запала тиша. Балакуча Софія могла б зараз задати Артуру купу питань. Але згадка про маму приголомшила її.

Та виручив вузлик від Лідії.

- У мене є їжа, і я страшенно зголодніла, - сказала вона, щиро посміхнувшись Артуру. - Пропоную поїсти разом. Впевнена, що Лідія спакувала тут багато чого смачного.

З цими словами вона почала розгортати пакунок.

- Точно не відмовлюсь! - відповів Артур, - зранку стільки всього відбулося, що забув, чи їв взагалі.

Вони заходилися з апетитом їсти смачні бутерброди.

- Чула, що Кірк із Віолою давні вороги. Ти щось знаєш про це? - почала розпитувати Софія.

- Трохи, - дожовуючи бутерброд, відповів хлопець. - Віола була подругою мами. Якось я почув їх розмову про те, що Кірк з Віолою були колись учнями одного чарівника. Та потім їх шляхи розійшлися. Кірк обрав темну магію і пішов від їх учителя. Чув також, що ніби була там між ними ще якась історія, чи суперечка, яка як раз стосується нашої Квітки Життя. Та всіх деталей я не знаю.

Софія слухала, затамувавши подих. Таких подробиць їй ще ніхто тут не розповідав.

- Твоя мама була подругою Віоли? - все ж вирішила перепитати вона.

- Так, була. Мама померла при загадкових обставинах. Ми з батьком вважаємо, що до цього причетний Кірк, - стримано відповів Артур. - Мені й досі не віриться, що її вже немає. Батько ж після її смерті став холодний і відчужений, мов кам’яний.

- Жах якийсь. Співчуваю тобі, - тихо сказала дівчина.

- А тепер Кірку потрібна та квітка. Він оскаженів і хоче її забрати будь-що. Тим паче тепер, поки Віоли нема.

- Але чому вона покинула острів?

- Отримала листа, що її вчитель у небезпеці. Тож і поспішила на допомогу. Відтоді Віола так і не повернулася. Від неї ні слуху ні духу. Хоч би лист якийсь надіслала чи передала кимось звістку. Нічогісінько. І я впевнений, що і тут без Кірка не обійшлося. Адже магу більше від усіх потрібно, щоб місто залишалось тепер без захисту.

- А що ж із тією квіткою? Розкажи мені про неї.

- Це ще бутон. Ми всі чекаємо, поки він розквітне. Віола дала зрозуміти, що квітка стане потужним оберегом для міста. Всі сподіваємось, що вона своєю силою допоможе нам захистити Мейоллу навіть у відсутність чарівниці. Але мені здається, що Віола якось туманно розповіла про майбутню силу і властивості квітки, ніби чогось не договорювала. Можливо, не хотіла, щоб ми завчасно знали всі її таємниці, сподіваючись так убезпечити квітку. Та впевнений, що Кірку відомо набагато більше, ніж нам. Всі говорять, що з дня на день він нападе на місто, щоб власноруч зірвати бутон, навіть не дочекавшись, поки він розквітне.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍