Вероніка Вієрі, Михайло Мішин - Таємниця Квітки Життя, Вероніка Вієрі, Михайло Мішин

- Що тут коїться?! Де стражники?! - чувся на всю вулицю крик пані Марго, що несамовито репетувала і бігала поміж столиками.

- Пробачте за безлад, пані, - спробував ввічливо посміхнутись принц, пригальмувавши на льоту і миттєво перевернувши стілець.

В цей час шпигун був уже на високому паркані, Артур підбігав, щоб схопити його. Та ще мить - і чоловік уже зістрибнув. Хлопець швидко теж переліз через паркан і побіг слідом. Зловмисник нісся з усіх сил. Артур побачив, що вони біжать у сторону ярмарку. І це було кепсько, адже там завжди було повно людей.

Забігши на територію ярмарку, шпигун погнався вздовж бічної дороги, що була поблизу паркану. Хлопцю здалося, що втікач аж занадто впевнено взяв курс на інший вихід.

- Він ніби все тут знає! - промайнуло в Артура в голові

Чоловік біг щодуху, йому вдалося трохи відірватися від переслідувача. Дистанція між ними ставала більшою… А до іншого виходу залишилось пробігти зовсім небагато! Ще хвилина - і шпигун щезне за рогом вулиці, загубившись у незчисленних провулках Мейолли!

Артур біг з останніх сил і вочевидь не встигав перехопити негідника до того, як той щезне з поля зору. Шпигун вже пронісся повз прилавок із посудом, зараз він пробіжить біля фруктових лотків і прилавку торговця сувенірами, а потім щезне, вибігши з ярмарку. Треба було негайно щось вигадати, щоб затримати злочинця!

У цю мить Артур помітив, що шпигун наближається до великої сітки, що звисала від даху до землі. На сітці були прикріплені прикраси-обереги для житла, які так полюбляли купувати приїжджі: сріблясті дзвіночки, підвіски з різноманітними амулетами, різноколірні великі метелики та декоративні рибки. Все те коливалося від вітру, переливалось на сонці або ніжно дзвеніло.

І тут Артуру спала на думку блискуча ідея. Це його останній шанс затримати злочинця, на роздуми немає ані хвилини. Біжучи, він вихопив меч і зопалу зміг створити отой тонкий і влучний промінь, який йому не вдавався на іспиті.Тим променем він чітко по прямій зрізав кріплення сітки до даху. На радісний подив Артура, на цей раз ні дах не спалахнув, ні навіть сітку не розірвало на дрібні клаптики. І час був розрахований до секунди. Сітка моментально впала на злочинця, який саме пробігав біля неї.

- А щоб тобі! - вперше пролунав голос шпигуна.

Втікач від несподіванки заплутався і впав долілиць. Намагаючись підхопитися, чоловік безпомічно відмахувався руками, прагнучи скинути злощасну сітку. Від того всі брязкальця на ньому починали дзвеніти, дратуючи його ще більше.

А чоловік уже й без того всього ледве дихав від утоми й браку повітря в легенях.

Поки він не оговтався, Артур підбіг до зловмисника і схилився над ним. У хлопця самого паморочилось в голові. Навіть зрадіти перемозі не було сили. Саме у цю мить нарешті на ярмарок прибігли стражники.

- Це шпигун, - ледь переводячи подих сказав хлопець.

Від шаленої гонитви у юнака серце вискакувало з грудей, у вухах шуміло.

- Його негайно... потрібно доправити, - захекавшись, не зміг відразу закінчити фразу Артур, - до начальника охорони Марка, - нарешті договорив він.

- То це той самий, про якого нам повідомили кілька годин тому? - перепитав один із них.

- Той самий. Будьте з ним пильні, - хлопець трохи віддихався. - Ведіть зв’язаним. Бігає так, мов смерч несеться, - уривчастим голосом договорив Артур і втомлено поплівся із ярмарку.

Хлопцю здавалося, що в легенях немає повітря, а вдихнути ніби не вистачає сили. Та він був щасливий. Йому вдалося самому впіймати шпигуна! Він побуде без Марка і без охоронців, при цьому не накликавши на них гнів короля. Вдаліших обставин годі було й очікувати. 

Артур так мріяв побути наодинці, побути біля моря. І от він вже прямував до нього, бачив його, відчував запах, навіяний зустрічним вітром. Юнак наблизився до скель, потім постояв між ними, на хвилину замислившись про щось своє. За мить Артур вже йшов до краю скелястого берега, за яким таємниче шуміло море.