Гесіод - Походження богів. Роботи і дні. Щит Геракла

class="v">Біля коріння землі[108] — найдобрішу для люду Еріду.

/20/ Навіть лінивця зрушить вона, заохотить до праці.

Бачить, скажімо, лінюх, що робітний сусід багатіє,

Сам щось і сіє, й садить, і лад удома наводить, —

От і заздрить сусіду сусід[109], коли той свої статки

Множить; Еріда така — хіба не добро для людини?

Заздрить гончар гончару, тесляр — тесляреві; убогий —

Вбогому; зі співаком — співакові кортить позмагатись.

От і задумайся, Персе, над тим, і вклади собі в душу —

Злої Еріди цурайсь, що підживлює нехіть до праці,

А підбиває — до позовів, до судових суперечок.

/30/ Не до судів, не до спорів тому, чиї скромні припаси

Не дозволяють і року бодай прожити із того,

Що нагромадив жнивар із засіву, зерен Деметри.

Хто має доста всього — хай заводить оті суперечки

Щодо чужого майна. А ти — хіба ж то не сором? —

Знову узявсь за своє… Розсудімо, врешті, по правді

І без крутійства, а напрямець, як Зевс полюбляє.

Ми ж поділили наділ, але ти за більше вхопився —

І відсудив, догодити зумівши тим дарожерам[110],

Суддям, які залюбки за такі-ото справи беруться.

/40/ Глупі! Не знають, що половина — більше, ніж ціле[111],

Й що таке мальви чи асфодели[112] — яке то багатство!

Не на поверхні тримають боги все потрібне людині

Для прожиття, інакше й за день могла б запастися

Тим, що їй стало б на рік, — могла б і не працювати[113].

І корабельне стерно біля вогнища в димі б висіло,

Зайвою праця волів була б тоді й мулів терплячих[114].

Зевс же, на хитромудрого маючи гнів Прометея,

Що одурити наваживсь його, верховного бога, —

Дóбра усі затаїв, клопоти змислив для люду.

/50/ Спершу — вогонь приховав, та Япета син[115] заповзятий

В Зевса премудрого вкрасти його для людей ухитрився[116]:

Од Громовержця тайком уклав у стебло порожнисте[117].

Й мовив до нього у гніві Кронід, що хмари збирає:

«Сину Япета, з-поміж усіх у кмітливості перший!

Тішишся тим, що викрав огонь, мій ум одуривши,

На превеликі собі й прийдешнім людям страждання:

Їм за вогонь я вготую біду — й будуть раді біді тій:

Що буде згубним для них, того жадатимуть серцем».

Мовивши те, засміявсь людей і богів усіх батько,

/60/ Зразу велів, щоб умілець Гефест, з водою змішавши

Землю, у ліплення те вклав голос і силу людини,

І щоб із виду був до богинь той витвір подібний —

Гожу щоб діву створив. Афіні ж велів, щоб тій діві

Хист свій передала — пречудові вироби ткати.

А золотій Афродіті — щоб круг голови їй дихнула

Чаром, що будить жагу, й з’їдаючі тіло турботи.

Врешті, й Гермесові, вбивцеві Аргоса і посланцеві, —

Мисль щоб їй вклав, як у пса[118], а вдачу — хитру, двоїсту.

Так він сказав — і скорились вони Кронідові-Зевсу.

/70/ Славний Кульгавець, як велено, не забарився зліпити

Діви подобу живу із сором’язливим рум’янцем.

Підперезала, прибрала її ясноока Афіна.

Звабні богині, діви-Харити, й Пейтó з ними владна

Ніжну шию їй обвили злотосяйним намистом,

Пишноволосії Ори[119] — вінком весняним увінчали.

Й інші окраси були на ній, що від Афіни-Паллади.

Вклав їй у груди тоді вбивця Аргоса, вісник, усякі

Брехні, крутійства, вдачу лиху, до підступів скору,

Як і задумав громів повелитель, і дав їй ще голос

/80/ Вісник богів, а також — імення тій жінці: Пандора[120].

Ймення таке — бо їй тоді кожен із Олімпійців

Дару якогось вділив — на біду хлібоїдному люду[121].

Так-ото задум той втіливши, перед яким і не встоїш,

Батько гінця свого, Аргосовбивцю, до Епіметея[122]

Вислав з тим даром богів. А той забув, як завбачний

Застерігав Прометей, — щоб од Зевса він анізащо

Дару не брав, а щоб відіслав назад його миттю,

В іншому разі на люд може впасти лихо велике;

Він же прийняв і, зазнавши біди, пригадав засторогу.

/90/ Спершу жили на землі племéна людей, що не знали,

Що таке чорна біда і що таке — праця виснажна,

Та й про хвороби, що Кери[123] їх шлють, тоді й не чували,

Повні снаги: в нещастях-бо швидко люди старіють[124].

Жінка ж ота, з бочки[125] накривку знявши, біди дошкульні

Роєм пустила на люд — і пішли вони світом гуляти.

Тільки Надія одна[126] в укритті недоступнім лишилась,

В бочці, за її край у світ не пурхнувши: Пандора

Встигла ще: мить — і прикрила ту бочку, як повелів їй

Егідодержець, володар Зевс, який хмари збирає.

/100/ Так-то, шмигнувши у світ, ті біди ходять між людом,

Сповнена ними земля, ущерть переповнене й море.

Вдень і вночі, коли якій випаде, посеред люду

Бродять хвороби[127], муки важкі приносячи смертним

Мовчки: вони — безголосі усі з волі мудрого Зевса,

Тож його задумів ні обійти, ні уникнуть незмога.

Ну а тепер, якщо хочеш, то іншу, обізнаний добре,

Повість тобі поведу, уклади лиш гарненько у серце, —

Як і боги, а з ними й смертні зродилися люди.

Тож золотим було перше людей умирущих поріддя[128] —

/110/ Вічні боги, що Олімп населяють, його сотворили;

Це ще за Крона було, коли він іще правив на