with love anellaya - Вода і камінь. Книга 3. Мірабель, with love anellaya

Розділ 4. Голову з плеч!

   Корабель щосили плив по морю, розтинаючи темні від ночі води. Він направлявся в сторону Летючих Лісів, залишаючи після себе білясту піну. Вітер пронизував плоті до самих кісток, наповнюючи їх холодом і незрозумілим страхом.

   Мірабель сиділа поруч із крижаним тілом Ніко, тримаючи його голову у своїх руках. Десь подалі, на горизонті, одразу посеред Вічного моря, показався чималенький острів, оточений з усіх боків височезною стіною із червоної цегли і чорними маленькими гратами, що скидалися на двері і вікна. Судно одразу звернуло в іншому напрямку, аби триматися подалі від цього спорудження. Вієро, який керував кораблем, щось незадоволено буркнув собі під ніс, вдивляючись у стіну. 

-Знаєш, перше, що спало мені на думку, коли я побачила цей корабель, це те, що він з Прірви Сандри.- Приглушено сказала Бель до Вієро.

-Ці відлюдкуваті створіння точно б не стали відвідувати Танкервіль так відкрито.- Відповів Вієро.- Вони не виїжджають зі своєї країни вже понад тисячоліття. І нікого не пускають туди.

-Так цікаво знати що там. І чому вони так роблять?

-В дитинстві, коли я відвідував уроки з історії Елемстоуна, вчитель розповідав, що колись ті люди жили так само, як і ми. Вони подорожували, розвивалися, будували свою державу.

-Що сталося потім?- Не втрималася Мірабель.

-Здається, Святий, який створив їх, був відісланий з Елемстоуна Природою.- Вієро замислився.

-Святих було п’ять?- Цього Бель точно не очікувала почути.

-Офіційно, їх завжди було чотири.- Пояснив той.- В різний період часу, я маю на увазі. Але в цілому так, їх було п’ять. Просто одного замінили на іншого.

-А ти раптом не знаєш за який елемент він відповідав?

   Вієро перевів погляд на море, лише негативно покачавши головою.

-За воду…- Мірабель почула тихий голос і спершу навіть не зрозуміла хто це сказав.

   Вона опустила голову, зазираючи у чарівні очі фісташкового кольору.

-Ніко…- Бель нервово посміхнулася, смикаючи його волосся.- Святі…

-Він відповідав за Священну Воду в Колбі.- Повільно повторив Ніко хриплим голосом.

-Де ти був?- Вона не звернула на його слова уваги, намагаючись дізнатися що з ним сталося і чому він опинився на дивному кораблі без свідомості. 

-В Коронарних Лісах.- Тихо відповів Ніко.

-Я перевірила кожен клятий куточок.- Бель дуже злилася, хоча знала, що щось з ним не так.- Тебе ніде не було.

   Вієро втомлено зітхнув, закотуючи очі від спроб Мірабель щось у нього розпитати. 

-Все дуже складно.- Ніко спробував підвестись, намагаючись тримати рівновагу, однак єдине, що йому вдалося, це лише обпертися на борт, тяжко вдихаючи морське повітря.

-Що з тобою?- Мірабель справді виглядала наляканою.- Ти… Ти зник, ні слова не сказавши, тебе ніде не було, а зараз я знайшла тебе без свідомості на цьому кораблі. Що відбувається, Ніко?

-Я не можу…

-Що?- Бель доторкнулася до його руки.- Що ти не можеш? Ти помираєш?

-Так.

   Весь світ в цей момент наче затрясся. Бель сильно стиснула руку Ніко, заперечуючи почуте.

-Ні…- Вона кинула на Вієро швидкий погляд, а потім схопила Ніко за плечі.- Скажи… Чому? Не мовчи… Це неправда…

-Правда.- Ніко заплющив очі, аби не бачити обличчя Бель, сповнене жахом.

-Причина?- Вона змусила себе відсторонитися.

-У тебе в сумці.- Він подивився на невелику сумку, яка лежала на палубі біля Мірабель.

   Бель розгублено розкрила сумку, з якої випали мапи підземних ходів Замку Забутих Божеств і кришталева пляшка, вкрита чорними тріщинами майже усюди.

-Гаразд,- вона говорила тихо.- Що з цього є причиною твоїх страждань?

-В той день я чекав тебе біля ріки, як ми і домовлялися.- Мовив Ніко, а його очі були прикуті до Священної Води у Колбі.- Ти мала повернути елемент до вод ріки «Вода і камінь». 

-Я намагалася. Але Ліна…

-Я знаю.- Він потягнувся до знищеного елемента.- Тебе довго не було і я вирішив, що маю прийти до Палацу Дощових Сутінків. А потім я відчув страшенний біль. Мене неначе проштрикнули тисячі мечей і ножів. Небо розітнули Діри – тіні, Елемстоун охопили жахливі землетруси, а Вічне море затопило значні території лісів на стороні Метафізентійців.- Ніко тримав у руці потріскану склянку без священної рідини.- Я знаю все, не тому що мої родичи з давніх часів вивчали історію Елемстоуна.

-Про що ти говориш?- Мірабель прибрала з обличчя червоне волосся, яке через вітер розвивалося на всі сторони світу. 

   Навіть Вієро, який всіма силами намагався не слухати їх розмову, нагострив вуха.

-Я не Метафізентієць, не Валентієць і ніхто інший із смертних жителів Елемстоуна.- Ніко зазирнув у сині-сині очі Мірабель.- І мені набагато більше років ніж можна уявити. 

-Добре…- Бель зіщулилася.- Тож… Хто ти?

-Хто?- Він гірко посміхнувся.- Нам будують храми, вважають нас міфами, егоїстами чи боягузами, що сховалися на Санктичних горах. Дехто думає, що ми наймогутніші в Елемстоуні, а дехто, що ми безсильні і ні на що не здатні. Так чи інакше, кожен з них має рацію.

-А ще ви ті, кому довірено захищати елементи Елемстоуна і ті, хто прогнали Природу з власного світу.- Врешті заговорив Вієро, вдивляючись у Ніко.

-Ти Святий…- Прошепотіла Бель, не усвідомлюючи те, що каже.- Але… Якщо твоє… Ваше життя залежить від Священної Води у Колбі, то це ви приходили до Розаліни. Почекайте…- Мірабель нарешті зрозуміла що до чого.- Ви – Хранитель Священної Води у Колбі. Це ви запропонували їй стати Обраною і вбити мене, а потім завадили їй це зробити. Ви спровокували падіння завіси і початок війни і це через вас моя сестра перетворилася на таку безсердечну людину. 

-Святі…- Тихо сказав Вієро.- Очманіти.

-А тепер, коли немає ніякого бар’єу між Валентійцями і Метафізентійцями, коли Заповітне Біле Вугілля знищене… Тепер ви помираєте…- Бель зі злістю говорила до Ніко.

-Чому ти називаєш мене на «ви»?- Запитав Ніко, доторкнувшись до свого чорного хвилястого волосся.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍