with love anellaya - Вода і камінь. Книга 3. Мірабель, with love anellaya

-Навіщо ви зробили це?- Не відповіла Мірабель.- Навіщо ви стали моїм другом? Навіщо сказали де знаходиться елемент? Чому ви змусили мене…- Вона замовкла, опустивши очі.- Ніко – це ж навіть не ваше ім’я, чи не так?

-Якщо тобі так зручніше, то називай мене Хранителем.- Він поклав Священу Воду у Колбі назад в сумку.

-Це ви в усьому винні…- Бель підвелася, вдивляючись у Вічне море.- Тоді чому я досі тремчу, коли чую ваш голос і дивлюся у ваші очі?- Останнє речення, напевно, ніхто не почув.

   Він не був винним ні в чому, якщо вже на те пішло. Принаймні так завжди здавалося. Тому що колись не дозволив Елеонорі залишитися в Києві для того, щоб вона переїхала в Лос-Анджелес і зустрівши Аріелу, повернула Книгу Життя. Він дав Вівіану ще один день, щоб той встиг знайти Священну Воду у Колбі у Картинній галереї для подальших пошуків частин картини Лібера. А ще Ніко сказав Мірабель про місцезнаходження свого елементу тільки тому, що вона цього просила, а не тому, що хотів, аби елемент отримала Розаліна. Він сподівався, що нарешті всі елементи знаходитимуться в річці «Вода і камінь» і аж ніяк не очікував такого повороту сюжету. Що ж це виходить? Хранитель Священної Води у Колбі напряму був пов’язаний із усіма поверненими у ріку елементами? Очевидно, що так. Ви могли б подумати, що коли усі чотири елементи опиняться у річці «Вода і камінь», Елемстоуну нічого не загрожуватиме. Це цілком логічно. Та не забувайте за яких обставин була створена ця злощасна ріка і якою була її початкова, задумана Природою функція. Хто знає, можливо, за усіма спробами вмістити елементи у ріку, стояло дещо більше?     

-Хвилинку.- Гукнув Вієро, розрядивши гнітючу тишу.- Але хіба Святий не помирає одразу після того, як його елемент знищується?

-Так і є.- Відповів Ніко.

-Але ти досі живий.- Вієро зовсім заплутався.

-Це мене найбільше і лякає.-Ніко ледве встав на ноги, направившись до іншої сторони корабля, туди, де самотньо сиділа Мірабель.

-І куди вони пішли?- Фиркнув Вієро.- Але, принаймні, можна послухати плітки.- Він відірвав руки від штурвалу і швидко змахнувши своїми прозорими крилами, підлетів на метрів з десять над кораблем, вдивляючись у далечінь і намагаючись знайти хоча б щось, схоже на Летючі Ліси, однак нічого не вгледівши, повернувся до керування судна.

   Мірабель дивилася в одну цятку, думаючи над тим, що їй робити далі. Вона злилася на Ніко, але не могла так просто забути все, що було. Він був її найкращим другом і так просто стерти його зі свого серця їй було не під силу, враховуючи те, що шкала дружби вже давно виходила за межі. Тільки раніше вона була з Вієро і ніколи б йому не зрадила, але тепер все стало набагато серйозніше. 

-Пробач.- Прошепотів Ніко, вмостившись поруч із Мірабель.- Я мав сказати тобі правду.

-Чому ти запропонував Ліні стати Обраною?- Неочікувано для себе запитала Бель.

-Ти?- Він посміхнувся.- Так швидко охолола? 

-Просто відповідай на запитання.- Роздратовано кинула вона у відповідь.

-Гаразд. Я запропонував їй, тому, що слід визнати, вона неймовірна. Смілива, відчайдушна, готова ризикнути всім заради своїх принципів і переконань.

-Якщо ти так добре її знаєш, то чому думав, що вона не вб’є мене?

-Я знав, що вона піде на це.

-Ти знав…- Мірабель відвернулася від нього, не показуючи який біль їй причинили його слова.

-Але я сподівався. У мене була маленька надія і я справді вірив, що вона передумає, проте…- Ніко зітхнув.- Тоді ти не чула нашу з нею розмову. Я сказав їй, що вона не пройшла мою перевірку. Я дивився на тебе і розумів, що не можу зробити Обраною ту, яка так легко може позбутися рідної сестри. 

-Ти просто пожалів мене.- Мовила Бель.

-Я б ніколи не дозволив тобі померти.- Він торкнувся її волосся, змусивши Бель затамувати подих.- Повернись до мене.

   Вона повільно розвернулася до нього, намагаючись бачити перед собою не Святого, а Ніко, якого вона знала. 

-Пробач.- Знову прошепотів Ніко.- Ти права. Це все моя провина

-Скажи, що ти і досі той Ніко, якого я називала найкращим другом.

-Це я.- Він обережно обійняв її, поволі притискаючи до себе.

-Скільки тобі років?

-Багато. Але трохи менше ніж Елемстоуну.- На його обличчі розквітла сумна усмішка.

-А тепер ти помреш?- Ці слова Мірабель ледве вимовила, з острахом чекаючи відповіді.

-Я мав померти одразу після того, як Ліна знищила мій елемент. Я відчуваю, як з кожною секундою помираю, але це відчуття таке нескінченне, що інколи стає моторошно.

-Тоді, можливо, ще не все втрачено?- З надією в голосі сказала Бель, відчуваючи щокою, як він уривчасто дихає.- Що як є шанс повернути Священну Воду у Колбі?- Вона звільнилася від його рук.- Тільки подумай. Навіть Природа не зміг знищити елемент. Тобі не здається дивним те, що це зробила звичайна Метафізентійка?

-Здається. Але я і гадки не маю що робити.

-Ми все з’ясуємо. Знайдемо безпечне місце в Летючих Лісах, щоб посіпаки Розаліни не знайшли нас і обов’язково щось придумаємо.- Вона провела пальцями по його шраму, зазираючи в очі кольору фісташки.

-Ти ж в курсі, що твій хлопець на іншій стороні корабля?- Ніко посміхнувся, зупиняючи її руку.

-Він більше не мій хлопець. Ми вирішили, що так буде краще.

-Між іншим, я вас чудово чую!- Почувся голос Вієро.

-І, між іншим, я одружена.- Мірабель спохмурніла від однієї такої думки.

-Касалін…- На обличчі Ніко знову з’явилася ледве помітна посмішка.- Навколо тебе стільки чоловіків, яким ти намагаєшся не зробити боляче.

-Так. Тому боляче постійно мені.- Бель опустила очі.- Все це неважливо. Зараз я лише хочу повернути елемент в ріку.

   Це була неправда. Тому що вона давно відчувала до Ніко більше ніж дружбу. А ще вона не хотіла втрачати Вієро. А ще вона була одружена. Хоча останнє її взагалі не переймало, бо Мірабель терпіти не могла Касаліна. Все було занадто заплутано. До того ж, дивним було те, що Ніко досі живий. І що знову могло піти не так в Елемстоуні?