with love anellaya - Вода і камінь. Книга 3. Мірабель, with love anellaya

-Це і робить тебе найпрекраснішою.- Вієро заховав її у своїх обіймах.- Як коханою, так і подругою.

-Час іти.- Прошепотіла Мірабель і від останнього його слова вона зіщулилася.

   Бель згадала про Ніко, який так дивно повівся із нею. Звичайно, вона розуміла, що цьому є якесь пояснення, однак якщо так і є, то він у великій біді. А Мірабель і гадки не мала як йому допомогти. Хоча, спершу вона мала допомогти собі. 

   Вони більше години витратили на те, щоб зібратися з думками і знайти вихід з цих підземних лабіринтів. Древні стіни були просочені історією і таємницею. І чим далі вони йшли, тим холодніше і загадковіше ставало навкруги. Мірабель не зводила очей зі старезних кам’яних будівель, статуй і широких театрів з великою кількістю глядацьких місць. Це все здавалося нереальним, тим самим справляючи на Бель дивовижне враження. Перед нею простягалося справжнє підземне місто і їй було так шкода, що ніхто не може бачити те, що тоді бачила вона. Взагалі, Замок Забутих Божеств представляв собою надзвичайно великих розмірів споруду з великою кількістю веж із загостреними дахами, арками і чудовими квітучими рослинами, що обплітали замок навколо вікон і сильно виділялися на фоні сірого готичного стилю. 

   Мірабель завжди здавалося це місце занадто хмарним і беземоційними, але зараз вона його просто ненавиділа. Тож, коли Вієро різко зупинився і підвів голову догори, вдивляючись у закритий люк, Бель зраділа, що зовсім скоро її тут не буде. Він ледве знайшов драбину серед цієї гнітючої темноти і спромігся вдертися на неї, виштовхуючи кришку люка, аби місячне сяйво хоча б трохи освітило це Святими забуте місце. 

-Я візьму твою сумку.- Вієро виліз з-під підземного царства і вдихнув свіже повітря, вдивляючись на замок, що залишився позаду.

   Він допоміг Мірабель опинитися на траві і вона безсильно впала на землю, тяжко дихаючи. Її переповнювали змішані почуття, які могла передати лише скрипка. Бель споглядала на атласне небо із миготливими цяточками, яке, хоча і було вкрите безліччю темних отворів і руйнувалося на очах, так лагідно дивилося на неї.

-Святі,- прошепотіла вона до себе.- Гляньте якій красі ви дозволяєте зникнути.- Мірабель відчула плече Вієро біля свого плеча.

-Впевнений, вони давно не чують нас.

-Промовчати у відповідь – не значить не почути прохання.

-Твоя правда.- Він посміхнувся.- Отже, їм просто все одно. 

-І це так дивно, бо один з них врятував моє життя, а я навіть не знаю як він виглядає. Чи вона.

-Що ж. Зате не все одно нам. Ми припливемо до Летючих Лісів і обов’язково знайдемо вихід з цього кошмару. 

-Так.- Погодилася Мірабель.- Ми повернемо Священну Воду у Колбі і не дамо зруйнувати наш світ.- Вона встала і стряхнула траву зі своєї тоненької сукні, надягаючи сумку.

-На порту треба знайти непримітний корабель, який без жодного зайвого шуму доставить нас до Летючих Лісів.

-Знайдемо.- Бель простягнула руку Вієро, чекаючи поки той встане.- Прощавай, Танкервіль. Прощавай, Замок Забутих Божеств. Я поверну елемент Елемстоуна у ріку «Вода і камінь», а ще врятую Джозі від того тирана.

-Про що ти?

-Обожнюю прощатися з місцями, які приносили мені біль. Це така свобода!

   Прямуючи до порту Танкервілю, Мірабель знала, що попереду нелегкий шлях. Але війна і падіння Елемстоуна – це ще важче. Розаліна вступила у небезпечну гру, зраджуючи безліч життів і цілий світ. І нехай Мірабель і була пішаком у цій грі, але чому ж тоді всі ховаються за ними?

   Вічне море було лише трохи збентежене, хвилювалося від несильного вітру і схоже, від рішучо налаштованої Мірабель. Вона пристальним поглядом дивилася на кораблі, шукаючи той, який міг би стати у нагоді. Її бездонні, як океан, очі зупинилися на одному із суден, що зовсім не скидалося на танкервільське і навіть не з Коронарних Лісів. Воно було особливо оздоблене гарно викладеним зеленим камінням, а у носовій частині виднілася обережно вирізьблена дівчина, що тримала у руках книгу і корону.

-Звідки цей корабель?- Поцікавилася Бель, роздивляючись його ближче.

-Ніколи не бачив таких раніше. Можливо, це особисте судно дуже багатого торговця?

-Гадаєш?- Вона опинилася на борту цього незнайомого корабля, що погойдувалося від легеньких хвиль.- Хіба в наших краях будують такі?

-Я думаю, нам потрібно знайти щось менш помітне і не витрачати час на це.- Вієро вже збирався сходити з нього, але несподіваний крик Мірабель змусив його затриматися.

   Бель дивилася на підлогу, затуляючи рукою рот від шоку. На правому борту лежало тіло людини. Вона був без свідомості, але продовжувала дихати. Одяг був напіввологим і на її тілі можна було помітити засохлу морську сіль. 

-Що за…- Вієро нахилився над бідолашним, прибираючи з його обличчя хвилясте, чорне, як смола, волосся, з-під якого показався шрам, який був таким знайомим для Бель. 

-Ніко…- Самими губами прошепотіла вона, вдивляючись у безсвідоме обличчя свого найкращого друга. 

                           З любов'ю, Анеллая