Настуся - Під тиском долі, Настуся

Наступні тижні, після спроб знайти з Алексом спільну мову, стали для Мері справжнім випробуванням. Життя в розкішному маєтку нагадувало їй клітку, з якої не було виходу. Великі кімнати здавалися порожніми і холодними, як і сам Алекс. Високі стелі віддзеркалювали холодну тишу, а стіни, прикрашені мистецтвом, наче висіли над нею, навіюючи відчуття самотності. 

Мері старанно виконувала всі свої обов'язки: вона вставала рано, готувала сніданок і найголовніше не плуталася в Алекса під ногами. Кожен ранок розпочинався однаково – вона уважно накривала на стіл, готуючи свіжозварену каву і тост з вершковим маслом, саме так, як він любив. Проте жодного разу не отримала вдячності чи навіть короткої усмішки від Алекса. Його мовчазна присутність наче нависала над нею важким туманом. 

Кожен її рух супроводжувався тінню Алекса, який постійно стежив за нею, знаходячи привід для критики. Його уважний погляд пильно слідкував за її кожним кроком, кожним жестом, наче він очікував на найменшу помилку. 

— Ти завжди така незграбна? Звідки у тебе руки ростуть? — запитав він одного разу, коли вона випадково пролила чай на скатертину. 

Мері мовчки витирала чай, ховаючи сльози, які загрозливо набігали на очі. Їй було важко зрозуміти, чому Алекс такий жорсткий. Кожна його фраза віддавалась болем у серці, наче її душу пронизували гострі стріли. Вона завжди вірила в доброту людей, але Алекс ніби руйнував ці надії щодня. 

Вечорами, коли Алекс повертався з роботи, він часто заходив у свій кабінет і замикався там до пізньої ночі. Мері могла лише здогадуватися, чим він займався. Вікна кабінету були завішені важкими портьєрами, що не пропускали жодного світла. За зачиненими дверима його кабінету, здавалося, вирувало зовсім інше життя – життя, до якого Мері не мала доступу. 

Одного разу, наважившись піти до нього, вона тихо постукала у двері. Це було рішення, яке далося їй нелегко. Серце гучно калатало у грудях, а руки тремтіли від хвилювання. 

— Що тобі треба? — грубо пролунало у відповідь, ніби він вже знав, що це саме вона. Його голос був наповнений незадоволенням, і це глибоко вразило Мері. 

— Я просто хотіла дізнатися, чи все добре, — тихо відповіла Мері, відчуваючи, як її голос тремтить. Вона сподівалася на хоча б короткий діалог, на щось, що зруйнує бар'єр між ними. 

— Мені не потрібна твоя турбота, — сказав Алекс, не відчиняючи дверей. Його слова, мов холодний вітер, пронизали Мері до кісток. Вона відчула, як цей холод заполонив всю її душу, залишивши лише пустоту. 

Мері зітхнула і пішла назад до своєї кімнати. Вона сиділа на краю ліжка, обійнявши себе руками, намагаючись зрозуміти, чому він так себе поводить. Але відповіді не було. Вона знала, що повинна знайти шлях до його серця, але всі її спроби наштовхувалися на непробивну стіну, яка здавалась вищою і міцнішою з кожним днем. 

Наступного дня, коли Алекс повернувся додому, Мері наважилась зробити ще одну спробу. Вона вирішила приготувати його улюблену вечерю, яку бачила одного разу в його записнику. Вона знала, що цей план може не спрацювати, але нічого іншого їй не залишалося. 

Вона ретельно приготувала страву, кожен інгредієнт підбираючи з особливою увагою. Всі деталі були важливі: від найсвіжіших овочів до спецій, які вона обережно дозувала, щоб створити ідеальний смак. Потім, накривши стіл білосніжною скатертиною і поставивши найкращий посуд, вона сиділа, з хвилюванням очікуючи, поки Алекс спуститься. 

Коли він увійшов до їдальні, його кроки були тихими, але важкими. Побачивши накритий стіл, Алекс здивувався, але не показав цього. Його обличчя залишалося непроникним, як завжди. Він мовчки сів за стіл і почав їсти, не відриваючи погляду від тарілки. 

Мері з тривогою спостерігала за його реакцією, серце калатало у грудях, ніби зараз мало вискочити. Вона шукала хоч натяк на схвалення в його очах, але не могла його знайти. Алекс здавалося, був занурений у свої думки, його погляд був віддаленим, мов він перебував у іншому світі. 

Коли він закінчив їсти, він підвівся і направився до дверей, але раптом зупинився. Цей момент був настільки несподіваним, що Мері затримала подих, очікуючи на його слова. 

— Вечеря була непогана, — сказав він тихим голосом, не дивлячись на Мері. Його слова лунали несподівано тепло, хоч і стримано. Вперше за довгий час, вона почула, від Алекса хоч якісь теплі слова. Її серце трохи відтануло, і вона відчула, що це може бути початком чогось нового. Можливо, це був перший крок до того, щоб Алекс дозволив їй наблизитись. Вона знала, що попереду ще довгий шлях, але маленька іскорка надії вже з'явилася в її душі.