Настуся - Під тиском долі, Настуся

Вісімнадцятирічна Мері стояла перед дзеркалом у своїй кімнаті, дивлячись на своє відображення. Вона була гарною, молодою дівчиною, з довгим каштановим волоссям, яке м'яко спадало на її плечі, та блакитними очима, які зараз блищали від сліз. Її сукня була витонченою, оздобленою мереживом та перлами, які підкреслювали її фігуру. Але попри всю красу, вона не відчувала радості, лише холодний страх і розгубленість, які заповнили її серце. 

Сукня, яку допомагали обирати подруга і мати, мала бути символом нового початку, але для Мері вона відчувалась, наче важкий тягар. Кожна складочка тканини, кожна нитка мережива здавалися пасткою, з якої вона не могла вирватися. Вона повільно провела пальцями по шовковій тканині, відчуваючи її холод і твердість, які були так схожі на тіло її нареченого. Нареченого, якого вона навіть не знала по-справжньому. 

— "Це на краще для сім'ї, Мері", — слова її батька, вимовлені з незламною рішучістю, відлунювали у її свідомості. Його суворий тон і холодний погляд не залишали жодного сумніву: це було не її рішення. Він завжди був людиною, яка приймала рішення за інших, і його слово було законом у їхній родині. Мері не була впевнена, що колись змогла б піти проти нього, навіть якби наважилася. Її страх перед батьком та почуття обов'язку перед родиною були сильнішими за будь-які її бажання. 

Вона згадала мить, коли він повідомив їй про це весілля. Вони сиділи у його кабінеті, заставленому книжками та важкими дерев'яними меблями. Батько сидів за своїм великим столом, його погляд був холодним і непохитним. Мері стояла перед ним, схрестивши руки на грудях, наче намагалася захистити себе від того, що мало прозвучати. Вона пам’ятала, як її тіло стиснулося, коли він оголосив про її заручини з Алексом. Жодних обговорень, жодних запитань. Лише сувора вказівка. 

Алекс, її наречений, був на дев'ять років старший за неї. Високий і статний, з різкими рисами обличчя, він мав вигляд людини, яка завжди досягає свого. Його очі були непроникні, а холодна усмішка ніколи не досягала їх куточків. Вони бачилися лише декілька разів до весілля, і кожного разу у Мері залишалося змішане відчуття страху і відрази. Вона пам'ятала, як він одного разу взяв її за руку під час однієї з їхніх рідкісних зустрічей, і вона відчула, як його пальці стискають її руку занадто сильно, наче намагаючись підкорити її собі. 

Ці зустрічі були короткими і формальними, але кожна з них залишала глибокий слід у її душі. Алекс ніколи не говорив багато, але його мовчання було важким, як залізо. Його гострі слова і зневажливі погляди різали її душу, але вона не могла сказати нічого проти. Вона відчувала себе, наче пташка в клітці, яку кинули в темний і холодний світ, де немає місця для кохання чи тепла. 

Весільна церемонія пройшла швидко, майже як у тумані. Мері навіть не пам'ятала, як її рука опинилася в руках Алекса, як вони обмінялися клятвами. Все було наче сценка з театру, де вона була лише актрисою, що грала нав'язану їй роль. Усі навколо здавалися щасливими, родичі та гості раділи, а Мері відчувала, що за кожною усмішкою ховається чиясь вигода. Вона ловила на собі погляди запрошених — вони були порожніми, позбавленими справжнього співчуття. Вона стояла поруч з Алексом, як лялька на мотузках, і її обличчя здавалося так само порожнім. 

Після церемонії їх відвезли до нового дому — розкішного маєтку Алекса, що стояв на околиці міста. Величезні ворота повільно відчинилися перед ними, відкриваючи вид на доглянутий сад та вишуканий фасад будівлі. Будинок був справжнім палацом, з мармуровими підлогами, високими стелями та коштовними меблями. Кожна деталь інтер’єру підкреслювала багатство та владу його власника. Але для Мері цей палац був лише золотою кліткою. 

Її кроки відлунювали по коридорах, заповнених портретами людей, яких вона не знала, але вони навіювали страх. Вона почувалася так, наче кожна картина, кожен куточок цього будинку був проти неї, мовчки засуджуючи її за присутність тут. 

Мері не могла стримати сліз, коли вони залишилися наодинці в просторій залі, де холод кам'яних стін, здавалось, відбивав її внутрішній стан. Вона стояла посеред кімнати, не знаючи, що робити далі. Її серце билося швидко, і вона відчувала, як страх огортає її, мов темна хмара. 

— "Що ти плачеш?" — Алекс раптово заговорив, не приховуючи роздратування в голосі. Його слова були гострими, як лезо, і, здавалось, вдарили прямо в її серце. Його тон був таким, ніби він мав на увазі не просто шлюб, а угоду, в якій кожна сторона повинна була дотримуватись своїх зобов'язань. 

Він почав наближатися до неї, і Мері відчула, як її серце стискається від страху. Його присутність була пригнічуючою, його погляд - нещадним. Вона знала, що відтепер кожен її крок, кожне слово буде під його контролем. 

Алекс взяв її за руку, але це був не ніжний жест, а жорстке стискання, яке спричинило біль. Мері здригнулася, але не посміла вирватися. Вона вже знала, що опір не принесе нічого, крім додаткового болю. Вона відчула, як її воля слабшає під тиском його сили, і зрозуміла, що вона повністю у його владі. 

— "Не думай, що я буду терпіти твої капризи", — холодно сказав він, дивлячись їй прямо в очі. Його голос був позбавлений будь-якого співчуття чи розуміння. Для нього вона була лише ще одним елементом його плану, ще одним кроком до досягнення його цілей. Мері лише мовчки кивнула, і її серце затремтіло. 

Вона не знала, як пережити цю ніч, цей шлюб. Її мрії про кохання і щасливе майбутнє розбилися, мов скло, об сувору реальність. Вона зрозуміла, що її завдання тепер - не знайти щастя, а навчитися жити в цьому чужому, холодному світі, де її почуття та бажання не мають значення. Вона повинна була пристосуватися, заховати свої емоції глибоко всередині і прийняти свою нову роль, навіть якщо це вимагало від неї зради самої себе.
Перші дні в новому будинку були важкими і самотніми. Алекс зникав рано вранці і повертався пізно ввечері, а Мері залишалася одна в цьому величезному маєтку. Будинок, який зовні здавався палацом, всередині був пусткою. Ні голосів, ні сміху, лише тиша, яку порушувало цокотіння годинника і зрідка кроки людей, які проходили доглядати цей величезний будинок та сад. Вона відчувала себе привидом у цьому домі, невидимою і нікому не потрібною. 

Кожного ранку вона прокидалася від того, що сонячне світло пробивалося крізь важкі штори її кімнати. Світанок приносив із собою новий день, але не приносив полегшення. Мері проводила години, сидячи біля вікна, дивлячись на сад, який розкинувся перед маєтком. Вона любила квіти, але цей сад здавався їй чужим, наче він був лише ілюзією, створеною для прикрашання зовнішнього світу, але не для того, щоб дарувати радість. 

Часом їй здавалося, що цей будинок живе своїм життям, підпорядкованим лише одному — Алексові. Його присутність відчувалася у всьому: у строгому порядку, в якому все мало бути досконалим, у холодній атмосфері, яка проникала крізь стіни. Вона не знала, як пристосуватися до цього життя, як знайти своє місце. 

Одного разу, під час обіду, коли Алекс ненадовго повернувся додому, Мері наважилася задати питання, яке її мучило з моменту їхнього весілля. 

— "Чому ти вибрав мене?" — вона ледь зібралася з силами, щоб сказати це вголос. Її голос був тихим, але вона відчула, як Алекс поглянув на неї, наче на людину, яка порушила неписане правило. 

— "Це було необхідно", — коротко відповів він, навіть не піднявши очей від своєї тарілки. В його словах не було, ні пояснення, ні співчуття. Лише холодний факт, який не підлягав обговоренню. 

Мері більше не наважилася питати. Її спроба зрозуміти причини цього шлюбу лише підкреслила те, наскільки вона була далеко від його справжньої сутності. Алекс жив у світі, де рішення приймалися без емоцій, де все підпорядковувалося логіці і розрахунку. 

Коли Алекс не був поруч, Мері шукала притулку в бібліотеці маєтку. Величезні полиці з книгами вабили її, вони були єдиним джерелом розради в цьому чужому домі. Вона проводила години за читанням, намагаючись втекти від реальності, занурюючись у світи, де люди були щасливі, де кохання і тепло були нормою, а не мрією. 

Але навіть книги не могли повністю заглушити її самотність. З кожним днем вона відчувала, як її сила волі слабшає, як стіни цього будинку, що наче живі, стискаються навколо неї. Вона не знала, до кого звернутися, кому розповісти про свій біль. Її сім'я залишилася далеко, і вона знала, що навіть якби вона розповіла їм про свій біль, вони не зрозуміли б. 

Одного вечора, коли Алекс знову повернувся додому пізно, Мері чекала на нього в залі. Вона вирішила, що повинна поговорити з ним, спробувати знайти хоча б якусь основу для їхнього спільного життя. Вона знала, що це ризиковано, але вона не могла більше терпіти цю холодну порожнечу, яка роздирала її зсередини. 

Алекс увійшов до зали, знявши пальто і не глянувши на неї. Він пройшов повз, і Мері поспішила йому навздогін. 

— "Алексе, мені потрібно з тобою поговорити", — її голос був сповнений тривоги, але вона намагалася тримати себе в руках. 

Він зупинився і повільно повернувся до неї. Його погляд був важким і непроникним, як завжди. 

— "Що таке?" — він вимовив ці слова з таким тоном, наче був готовий до ще одного непотрібного клопоту. 

— "Я не можу жити так далі", — її голос тремтів, але вона продовжувала, — "Я знаю, що ми не вибирали цей шлюб, але ми можемо знайти спосіб... знайти спільну мову." 

Алекс дивився на неї з кам'яним виразом обличчя. На мить Мері здалося, що він ось-ось скаже щось, що змінить їхні стосунки, але він лише холодно відповів: 

— "Я не потребую твого розуміння чи співчуття. Ти тут, щоб виконувати свою роль, і я сподіваюся, ти її виконаєш. Більше нічого не потрібно." 

Ці слова, наче удар, повернули її назад у реальність, яку вона намагалася змінити. Вона зрозуміла, що Алекс не бачить в ній людину, що він не має жодного наміру змінювати їхні стосунки. Вона була лише частиною його плану, і ніяка розмова не могла цього змінити. 

Мері мовчки кивнула, і її серце знову затремтіло від болю. Вона зрозуміла, що в цьому домі вона ніколи не знайде підтримки чи розуміння. Її мрії про кохання і щасливе майбутнє були зруйновані, і вона повинна була навчитися жити з цією реальністю. Жити у світі, де вона була лише тінню, привидом в золотій клітці. 

Алекс повернувся до своїх справ, а Мері залишилася стояти на місці, відчуваючи, як її душу знову огортає холод. Вона відчула, як її тіло наче замерзає, як її серце стає важким, як камінь. Вона зрозуміла, що їй доведеться шукати сили в собі, щоб вижити в цьому світі, де немає місця для тепла чи співчуття. 

Її життя перетворилося на безперервну боротьбу з самотністю та страхом. Вона вчилася мовчати, ховати свої почуття за маскою байдужості, яку вдягала щоранку, коли вставала з ліжка. Вона знала, що якщо хоче вижити, то повинна прийняти цю нову роль, навіть якщо це означало втратити себе. 

Минали тижні, а потім і місяці, і кожен день ставав схожим на попередній. Але Мері не втрачала надії. В глибині душі вона вірила, що колись знайде вихід з цієї пастки, що зможе повернути собі життя, яке у неї відібрали. Вона повинна була залишатися сильною, хоча б заради себе самої.