Вікторія Амеліна - Синдром листопаду, або Homo Compatiens

З ними, хто вміє таке! Навіщо із ними слова? Але я у відчаї, розгублений до того, що ціле моє розгублене покоління там, в Україні, не може зрівнятись зі мною.

Вождь посміхається у сиву бороду і мовчить, за спиною у нього з’являється прислужниця. Я намагаюсь не дивитися на голі груди, але прислужниця молода, груди ще не обвислі, навіть при тому, що бюстгальтери в цій місцевості, на жаль, ще не винайшли — чи, може, якраз на щастя… Кружечки навколо сосків такі ж, як оці кола, що я складаю з великого і вказівного. Я задивляюся на дівчину, дівчина ніяковіє, нерішуче ступає крок назад. Для неї я, імовірно, перший блідолиций, якого вона бачила у своєму короткому чи то дикому, чи то ідеальному житті острів’янки.

Вождь примружує очі, без осуду. Легенько змахує чорною рукою, ніби даючи пораду невинній істоті, що за одяг тільки й має що пов’язку з соломи та дерев’яне намисто: йди, тікай з очей — рятуйся. Я червонію, незважаючи на свої тридцять три — зрештою, в мене вже два тижні нічого не було: скільки я добирався сюди і скільки був у Єгипті… За цими приземленими роздумами одразу й не помічаю, що саме принесла дівчина на великій дерев’яній тарілці, теж шоколадній із жовтими плямками, забуваю на мить, для чого я тут…

Можливо, дівчині і сподобався високий світлий чоловік, що не спускає з неї очей. Можливо, ще довго, у снах, вона бачитиме його, білого, як баранці хвиль на океані, і себе, чорну, як стовбури високих дерев у лісі, — разом. Та в цьому немає нічиєї вини: вимагати від білого чоловіка не дивитися — це занадто й безглуздо.

Безглуздо-глуздо-глуздо, — відлунює у свідомості, ніби відбивається від невидимих стінок порожнього глиняного велетня і глузує з його порожнечі. — Занадто-надто-надто…

І він прокидається. І він — це я, Костянтин Гаврилович Нечай. Якесь дивне ім’я, неприродне. Та я звик. Я ж і сам дивний і неприродний, із занадто білими руками, вкритими рудими кучериками, із занадто світлими сірувато-блакитними очима. Велика бліда муха, чи то — мух, мужик все-таки. Сон усе ще в моїй голові, бринить, як бринить зачеплена ненароком струна, чи гойдалка продовжує рухатись, хоча дитина давно вже втекла, а може, й узагалі — виросла.

Сон чи спогад? Коли це було? Із ким? Чим закінчилось? Дві кульки, як два… Сам до себе хитаю головою. Ось такий я весь, рефлексуючий, — тільки й борюся, що із собою та ще з вітряками, як іспанський дон.

На годиннику вже пів на п’яту, і щось блідо-рожеве здіймається за вікном зі стогнучого хвилями океану. А я так і сиджу, затишно, у плетеному кріслі, загорнутий у нудний клітчастий плед, такий, мов намальований, банальний, тому й улюблений. Свічка — ароматична, жасмин із м’ятою, турботливо запалена кимось за мізерні чайові — догоріла й згасла, і, певно, давно. А я боюсь знову провалитись у дивні сни. Чужі. Знаєте, своїх боятись не варто — вони лікують, виводять біль, як гній із запаленої рани, так що на ранок лише маленький сухий шрамик. Боятися слід чужих. Якщо вони прийдуть, чужі сни, ну що ви тоді зробите? Чи шукатимете дві маленькі кульки по всьому світу — білу й чорну? Білу — забути все, очиститись від зайвих думок, чорну… Та хто її наважиться, чорну?

Та коли одного разу вже береш на себе занадто багато, втрачаєш віру у свою відокремленість. Світ огортає, прий­має, і вже й не відрізняєш… не відрізняєш себе від чужого, ближнього від дальнього, злість від відчаю, а відчай… від справедливості? Я не знаю, справді не знаю, але просто — не відрізняєш.

І світ ковтає таких, як ти. Так само, як океанські хвилі ковтають ракушки і маленькі човни. Варто лише такому човну замислитись над чимось, поринути в тишу, коли вимкнено радіо і ніхто не травить анекдотів із помічником капітана на вузенькій кормі, і — налітає шторм. А може, й не налітає. Можливо, світ ковтає таких тихо, мов уві сні. Маленькі човни, що наважились дослухатись тиші океану. Ш-ш-ш… Не слухай. Шум хвиль, як радіошуми, зміниться голосами істот, схожих на тебе. Ш-ш-ш… Не слухай, бо не зможеш їх відрізнити — від себе, і проковтне…

Частина І

Розділ 1. Перша симптоматика

А про що думаєте ви, коли чуєте звук сирени? І хто взагалі назвав тривожні маячки, від яких я тремчу, як горобець, ім’ям оманливих жінок із божественними голосами? Кого й куди можуть заманити ці маячки?

Але я відволікся, грецька міфологія — одна з небагатьох штук, яка тут ні до чого: я ж хотів знати, про що ви думаєте. Прошу вас, пригадайте чи уявіть. Ось ви визираєте з вікна, а внизу миготить помаранчевий маячок… Чи, може, не так. Ви пропускаєте швидку на перехресті. Або ні. Ви помічаєте її біля свого під’їзду — так, це найпростіше. Повертаючись із роботи, нетерпляче крокуєте до свого будинку — хрущовки чи там новобудови, а там — вона… А вдома у вас, ну, наприклад, немолода мати, чи дідусь зі слабким серцем, чи чоловік у цьому вже ненадійному віці «за сорок», чи вагітна дружина. Хвилюєтеся, мабуть, — вибачте, якщо тепер, після моїх неприхованих натяків, будете хвилюватися. Хоча зрештою, якщо ви невиправний оптиміст, не будете. Нізащо. І тим краще для всіх. Жодна швидка не приїде за вами, і жоден дзвін ніколи не буде по вас дзвонити — кажуть, така віра творить дива, принаймні у цьому мене запевняв не один знайомий оптиміст: головне в житті — не думати про погане. Думки ж бо матеріалізуються. Це очевидний і доведений факт. Британськими вченими доведений, я так думаю… Принаймні ви будете щасливі, аж до останнього. І це ваше щастя важить так багато, у ньому стільки добра для світу, що решта вже — не має значення. Якщо можете, будьте щасливими, прошу вас.

Але десь їде швидка. Не прислухайтесь: вона все одно занадто далеко.

Моряки з корабля «Арго» затуляли собі вуха, щоб не чути співу сирен, але нам це не потрібно: сирени швидких зовсім не страшні; ми просто пливемо в одному просторі, вони — в іншому. Корабель «Арго» має досягнути своєї мети — золотого руна чи, може, золотого теляти, і навіть це, зрештою, не так уже й важливо. Головне — не чути співу сирен.

Я теж пливу, як «Арго». І одна лише дрібничка вирізняє мене — а раптом, ви теж маєте таку дивну ваду? — мені доводиться «затуляти вуха». Бо інакше я чую. Я чую дивно, неочікувано, випадково, безглуздо. Ось уже двадцять два роки, з того самого дня.

…Я тоді вертався додому зі школи, одинадцятирічний блідий хлопчик із тонкими руками й ногами (ще не вкритими рудими кучериками настільки сильно й гидотно), київський школяр-недовідмінник. Мружив очі на сонці, шаркав, несвідомо відкидаючи носаками занадто теплих чобіт жовте кленове листя.

Наш двір був із тих затишних, де простягнулися через травичку, оминаючи стіл для доміно і сємок, хвилясті доріжки. Двір, де сусіди вішають білизну на протягнутих від будинку до будинку мотузках. І зараз пам’ятаю, як теліпались на вітрі білі полотна, і я пірнав поміж простирадл і того кленово-жовтого кружляння.

Під під’їздом мене мала чекати бабуся Ганя та пен­сіонерки-пліткарки. Пліткували про все: від молодої сусідки, що десь там гуляє, і до Чехословацької Соціалістичної Республіки, що теж, бач, цієї осені творить щось, за їхніми поняттями, не те. Мені було все одно, я нічого такого не чув: ні про сусідку, ні про республіку. Пліткарки, певно, теж були чиїмись бабусями, але ж не моїми, тому мені і до них було байдуже, хіба б поменше хитали головами на мою кістляву поставу та блідість.

А свою бабуню я любив, мабуть. Хоч одинадцять років і не вважається для хлопця сентиментальним віком, та, думаю, я був досить-таки ніжною дитиною. Пам’ятав, як баба Ганя садовила мене на руки і читала виразно книжки — про піратів, про Робінзона, про Пітера Пена… То було давно, а тепер в неї зовсім ослабли очі — не могла ані читати, ані в’язати. Тож виходила надвір: чи то потеревенити з іншими бабами, чи то чекати на мене. І коли я з’являвся на хвилястій доріжці посеред двору,