Вікторія Амеліна - Синдром листопаду, або Homo Compatiens

усмішка миттєво розквітала посеред її тоненьких зморшок і зморщечок, ніби старої потріс­каної картини торкався одним розчерком хтось геніальний до божевілля, і була ця усмішка найщиріша в світі. Щиріша могла би бути лиш у моєї мами, але я майже не пам’ятав її, тої усмішки — та й мами теж. Але ж імовірно, що мамина була схожа на бабусину. У цьому запевняли мене фотографії, чорно-білі і дуже ніжні, там, де мама притискає мене до своєї щоки, і незнайомий пухкенький, не схожий на мене хлопчик мружить очі від того щасливого маминого сяяння, що й досі, здається, йде від тих вицвілих знімків.

У той день лавка біля під’їзду виявиться порожня. Хоч я й побачив це не відразу. А не побачив, бо двері мого дому затулило воно, біле авто. Авто із написом «03» червоною фарбою на дверцятах, кехекаючим дядьком-водієм, схожим на демона у клубах сигаретного диму. І я не побачив, що пофарбована зеленим лавка порожня… Я зупинився.

Так само легенько тріпотіли сусідські простирадла, так само жовті сонечка кружляли навколо. Але тихо. Дуже тихо — так, що навіть, здається, чути, як вітер зриває з куща тоненьке павутиння і несе його далеко-далеко, де я вже ніколи не буду. Жіночий голос покликав додому якогось Володю: «Воло-о-одя!» Тиша. На першому поверсі зчинили сварку й загримали посудом. Тиша. Знову закашлявся у відчинене вікно зморщений димний демон-водій. Тиша.

Що, коли ця машина приїхала до нас? У квартиру на третьому, з прохідними кімнатами і старим велосипедом у коридорі. У кімнату із кремовими фіранками, що соняшниками визирають у цей двір разом із ледве живою геранню (я ж частенько поливав її ненависним зеленим борщем), прямісінько до того скрипучого дивана, на якому відпочиває бабуся.

Що, коли бабуся лежить там зараз, і їй так само міряють тиск, як колись дідусю? Про дідуся я не пам’ятав більше нічого — лише, як міряли тиск (тепер я вже розумів, що це таке відбувалося, а зовсім малим мав лише образ у голові), а потім мене забрала до себе двоюрідна тітка, і дідуся вже ніколи не було, а бабусина усмішка стала трохи сумнішою. Що, коли так само, як мама, бабуся зникне раптово, і сусіди шепотітимуть за спиною, співчутливо та водночас так неправильно, що мурахи бігатимуть між лопатками й сильніше задуватиме зі щілин у темних під’їздах. А потім мене поведуть коридорами із жовтими стінами, підведуть і скажуть: «Дивись, це твоя мама. Скажи їй, що любиш її. Мама тебе почує». Що, коли тепер?.. Я ніколи про це раніше не думав. Попри все. Я ж був одинадцятирічним хлопчиком, і м’яч вдарявся у вікна, і летів над всіма простирадлами цього двору, і я кричав «Гол!» частіше, ніж згадував маму чи дідуся.

Дихати. Повітря все менше. Двір раптом потемнішав і закружляв довкола мене, ніби я — один із тих бідолашних, що вмить пожовтіли й одірвалися від своєї гілки. Я кленове листя, і старі фотографії, і все, що вже не відновиться. Я лечу, кружляючи, до землі. Тиша. Жовте листя ніколи не приростає до гілок знову. Ніколи. Знову. Тиша.

— Мальчик! — гладка жінка, у якої на голові, пригадую, було щось схоже на корабель, справжній «Арго» із рудого фарбованого волосся, зверталася до мене російською. — Мальчик, тебе плохо?

Той голос вивів мене з цього… з цього не-знати-чого, страшного. І хоч я й не відповів, мені уже не було так зле. Було, як завжди, от тільки — порожньо. Ніби ще за мить я був із кимось, а тепер — сам. Зовсім. Та самотність, велика, як дірка у бублику, була всюди і не заповнювала нічого. Бо самотність і є ніщо.

Та самотність переслідувала мене ще довго. Скільки б не клялись у відданості друзі (хоч ніхто й не клявся, якщо чесно), які б не були зі мною жінки, ніхто так і не заповнив діри, що утворилась тої сумної осені тисяча дев’ятсот вісімдесят дев’ятого. Діра була велика й порожня — не чорна, ні — просто порожня. Страшніша за все, що відбувалося зі мною потім у дитбудинку, страшніша за понівечені надії, одна-дві з яких знайдеться у кожного дорослого, страшніша для мене за все на світі. Бо ця діра, здається, і зробила мене остаточно ненормальним.

Пригадую, як піднімався темними сходами, всі вищербини на них пам’ятаю. Холодно, вітер знаходив мене біля кожного вікна. У нашому під’їзді вікна виходили на відкриті балкони-сушилки, де мешканці розвішували, як прапори на свято, свою вицвілу білизну, у горошок і без візерунків. Того дня всі, мабуть, влаштували велике прання, вивісили свої простирадла, величезні, складені вдвоє, аби лиш тоненькі промінчики просвічували крізь них.

Пам’ятаю, як тремтячою рукою не потрапив одразу у замкову щілину, та двері виявилися відчинені…

— Онук?

— Онук.

— Батьки коли прийдуть?

— Нема.

— Чого нема?

— Батьків нема.

Жінка в білому, із рудою ґулею на голові, дивилась безтямно крізь мене.

— Батьків зовсім нема. Тітка є, двоюрідна.

Так, я боявся говорити «померли» — казав «нема», наче насправді міг уявити, що їх лишень нема, немає вдома. Немає — а може, колись будуть. Жовте листя кленове летить від гілок і ніколи не приростає знову… Я замотав головою, позбавляючись дивної ілюзії.

— Ясно… Сідай, хлопчику. Зараз я медсестру покличу.

Медсестра все пояснила, лагідна така, як мама з фотографій. Обійняла. Потім змусила шукати у телефонній книжці номер тітки.

Що я тоді думав? Та просто: «Ні. Ні. Ні!» Коли у життя приходять такі зміни, перше, що ми робимо, — заперечуємо. Це потім уже я сердився, потім сподівався, потім торгувався із дійсністю — а може, тепер знайдеться батько, а може, тітка замінить мені бабусю, а може — ні… Ні! Не може. Але так людина приймає будь-які зміни — не одразу. Я, дорослий, знаю це тепер із розумних книжок і можу розрізнити ці стадії, пояснити, хоч би й самому собі, що відбувається всередині. Заперечення, гнів, торг із самим собою (чи Господом Богом), депресія… і тільки тоді, перевіривши психіку на цих чотирьох колах пекла, ти приймаєш — приймаєш змінену дійсність, визнаєш її невідворотно, аж до легітимності. І можеш жити далі після будь-чого — перевірено. Якщо, звичайно, не загнешся ще до того, як кола пекла — заперечення, гнів, торг, безнадія — викинуть тебе, знесиленого, до виходу з цього лабіринту Мінотавра, де єдиний Мінотавр — це ти…

Тітка їхала довго, здається, цілу вічність. Медсестра дивилася на годинник. Квартира дивилася на мене — порожнечею, розкиданими бабиними пігулками, халатом, що все ще тримав її запах, дивилася моїм дитинством. Дитинством із моделями літачків, вирізками з газет і чорно-білими фотографіями молодої бабусі на закордонних фестивалях. Дитинство дивилося сумно й прощалося. Я не плакав. Я думав: «Ні. Ні. Ні».

Перший пасажир

Актриса піднімалася трапом із гордо піднесеною головою. От тільки вітер тріпав сиве волосся, висмикував його з-під дбайливо зачеплених шпильочок і гребінців, і, видаючи свою схвильованість, старенька знервовано поправляла неслухняні волосинки.

— Прошу вас, сюди.

— Як тут… Я, правду кажучи, давно не літала.

— Як давно, мила пані?

— Ой, — актриса обернулась і відгородилася від чоловіка своїм до помаранчевості коричневим саквояжем. — Я думала, тут нікого немає, крім стюардеси. Вибачте.

— Ну що ви. По-перше, я є, хоча суперечки про це точаться давно і практично всюди, від Патріарших ставів і до Інтернету.

— До… чого, вибачте?

— А ні, нічого! Ще нічого. Не зважайте, Ганно Гаврилівно. Проходьте-проходьте. І припиніть постійно вибачатися, як ваша дочка, їй-бо… Ай, неважливо. Отут, — він легенько натиснув на дверцята над головою актриси, відкриваючи поличку для багажу, — кладіть свої скарби… У вас же є скарби?

Тиша. Ряди порожніх сидінь першого класу — у світлій шкірі. Маленька жінка із акуратною зачіскою.

— Скарби? Один. У мене лише один скарб…

— Який же?

— Мій онук.

Актриса вся якось ураз згасла, аж так, що перестала бути актрисою, а стала бабою Ганею.

Розділ 2. Плацебо

Ти ж не розумієш, ти ж іще дитина!

Я й справді тоді багато чого не розумів. Наприклад, чому тітка кричить, коли вже нічим не можна зарадити — кричить на мене, єдиного, кому направду сумно.

Тітка знову заголосила.

Я, приголомшений, думав про те, що й справді нічого не розумію. Не розумію, чому накрили темним покривалом бабине трюмо і чому тітка голосить іще дужче, коли я, розгублений і зніяковілий, у тісній квартирі із труною посередині, починаю колупати дірочки, проїдені міллю