Вікторія Амеліна - Синдром листопаду, або Homo Compatiens

— Люди дивляться!

Ніхто не дивився — всі дивились на бабу Ганю у труні. Хіба що баба Ганя дивилась на мене — одне око ніби мружилось — не рухалося, ні, бо вона ж була мертва, а так якось, застигло, наче бабуня підглядає, чи то за мною, а може, хоче останній раз глянути у своє чистесеньке трюмо — як там зачіска, десятки маленьких шпильочок, бо не годиться, будь-що не годиться ходити погано зачесаною, особливо в її віці — але хтось навісив ці чорно-сірі шматини, так що ні, бабуся себе не побачить.

Гості випивали трохи горілки і йшли собі геть. Сусіди і сусідки. Знайомі тітки. Не знайомі нікому. Не знаю, чи їх було багато.

Бабуня в мене була непроста — відома колись акторка. Їздила закордон, отримувала якусь нагороду від якогось вождя, здається, Брежнєва. Фільмів із бабунею я не схоплював і на екрані її зовсім не впізнавав — це молода жінка, що дивилася на мене із фотокарток, грала у тих кумедних сценах, не моя бабуся.

Де всі ті люди з численних фотографій, чоловіки з афіш? Може, вони просто не знають, що бабуня померла? Мені ж, одинадцятирічному, не спадало на думку, що й люди з фотографій вже теж цілком могли обернутися на нуднуватих старих, а то й умерти — ще б пак.

Акторка… Та якби я не бачив сотень радянських фотографій-листівок у комоді під телевізором і тих двох бабусиних улюблених, що височіють на ньому, із якогось химерного неіснуючого міста на морі, то подумав би, що баба Ганя була лікарем. У шафках і шафочках завжди було повно пігулок — сріб­лястих пластинок, біленьких прямокутників, пакуночків, які шурхотіли, як змії, невидимими порошками. «Ану геть звідси!», «Ану злізай!» — тільки й чув я, малий, коли змагався за право розділити з бабунею цю її пристрасть до загадкових білих кружечків, таких могутніх, що весь будинок поважав її, здається, не за минулу славу, а за це незрозуміле чаклунство.

— Бабунь, а мені теж буде добре від тих круглих штуковин?

— Яких штуковин?

— Ну тих, що ти тьоті Наталі дала… — показую блістер (ні чорта я не знав, звичайно, у п’ять років, що це називається блістер).

Як же вона репетувала!

І чому тільки я згадував оце бабине волання, ковтав заново дитячі дрібні обра́­зи разом зі слізьми біля труни. Ніби не мав, що пригадати. Але ж мав. Міг би про Робінзона Крузо і про Пітера Пена, книжки із підклеєними корінцями, прочитані нею вголос, кожна зо п’ять разів — востаннє, коли я вже і сам вправно умів читати… А ні — марились старечі пігулки й останні чудернацтва — треба й самому бути обачнішим, бо отак все життя думаєш-гадаєш, що б такого ще витворити, аби здивувати потомків, а один-єдиний онук переминатиметься з ноги на ногу і згадуватиме неважливі історії, останні старечі твої чудернацькі витівки.

Старечі витівки — це ось про що… Навесні, десь понад півроку до того дня, коли під моїм під’їздом з’явилось і затулило похилену лавку авто швидкої, я лежав хворий.

З обіду була лише якась незрозуміла тривога, нездорове, непоясненне бажання робити щось — терміново, вже, аби врятуватись від чогось примарного, що вже летить, ніби мої іграшкові літачки, розкриваючи над моєю головою іграшкові бомболюки, наповнені справжньою смертю. Ставало все гірше і гірше, і ближче до ночі я вже марив незбагненно-гарячим замкненим простором: вогнем, водою — водою, вогнем — водночас. Я верещав щось божевільне, ніби ось-ось вода затопить кімнату, і всі загинуть, а найстрашніше, загину і я. Та більше боявся не смерті, а тої, найпершої, миті, коли вода заповнить мене або коли доторкнеться болючим своїм язичком здичавілий вогонь. У лихоманці я задихався, наче повітря разом вийшло з кімнати.

Це все від температури, немає ніякого вогню — так бабуня казала, і я вірив. Якби не вірив, то, здається, помер би.

Я й розум зберіг лиш завдяки її спокійному голосу:

— Ти вдома. Ти Костя. Ти мій онучок.

Повітря… нема… повітря. І жар — жар підходить усе ближче до відсіку — якого відсіку? — кімнати. Кілометри… Глибина… Додому…

— Ти вдома, вдома, лежиш на ліжечку, Костику… Ось твої літачки, ось марочки. Сусідка-поштарка марку тобі нову дістала, рідкісну, із птахами і непогашену. Ти вдома…

Без кінця повторювала і повторювала оце «ти вдома», мов чаклунське закляття. Що воно означало — не знав, але гадаю, її голос втримав мене на поверхні, поверхні моєї свідомості чи (а раптом?) поверхні тієї води, що от-от погрожувала затопити мою кімнату або мою вже заражену дивним недугом свідомість.

А потім ще, лиш один раз — та врізалось у пам’ять, бо в пам’ять врізалось усе, що стосувалось його, — вона сказала якось гірко і рішуче:

— Батька твого не встигли… а тебе витягну! Це не твоя біда!

Одужання прийшло легко, як від правильно підібраного антибіотика: раз — і немає температури. Ніби й не було нічого, тільки слабкість і холодок по шкірі. Але бабуня переймалася й далі. Вигадала якусь дурницю: нібито хвороба ця впливає на зір — звеліла берегти очі, заборонила читати і навіть торкатися газет, вмикати телевізор, спілкуватися з однолітками (до чого тут зір?)… Тільки підручники чомусь були варті ризику — їх я мусив читати систематично й настирливо, замість усіх моїх буденних розваг, так само, як і виконувати домашні завдання. Ох, і сердився я, прямо лютував, вибудовував то плани втечі, то плани помсти. А коли вийшов «на волю», був як та людина з минулого у фантастичному романі — я й гадки не мав, що відбувалось у Радянському Союзі протягом цілого місяця. І це я, збирач найцікавіших вирізок із газет! Зате у шкільній програмі, мабуть, досяг більшого успіху, ніж відмінниця Тетянка — ні справедливості, ні логіки — одне слово, старечі витівки.

Та й це були ще не всі бабусині чудасії. Перш ніж звільнити мене з-під варти, бабуня влаштувала зовсім уже непоясненне дійство.

Таке чіпляється за пам’ять, як прикручене кремезними болтами. Болти іржавіють, поки ти дорослішаєш, тож спогад уже не відкрутиш, навіть якби захотів. Навіть з місця не зсунеш, і лише звикаєш, що десь воно там лежить, вкрите пилюкою, позеленіле від плісняви і тому непомітне — ти не торкатимешся й не митимеш, доки не прий­де час, і краще, щоб він і не приходив.

Бабуся почала здалеку, і певно, їй здавалось навіть, що обережно. Дорослі іноді вважають, що солодка інтонація дозволяє краще порозумітися з дітьми і що спогади раннього дитинства підліткам такі само дорогі, як сентиментальним старим.

— Пам’ятаєш, як був зовсім манюнький, все хотів чарівних таблеток з’їсти?

З’їсти таблеток? Я саме їв спечений пиріг з полуничним варенням (велика взагалі-то рідкість для моєї бабуні — вона все більше сухим і дуже твердим печивом мене «балувала») і ледве не подавився великим шматком, усвідомивши зраду: пиріг, та ще й з полуничним варенням — це, виходить, не просто так, і навіть не на честь мого «одужання».

— Пам’ятаєш, сонечко?

Я відсунув тарілку, бо ж «сонечко» — це був уже дуже серйозний поворот.

— Ну, то коли було, бабуню…

— А хочеш, я покажу тобі ліки, такі, що справді корисні і дуже тобі потрібні… Тобто можуть бути…

Зазвичай я дратувався з такого її тону — наче я все ще той п’ятирічний хлопчик, у захваті від її пігулкового чаклунства, але визнаю: після хвороби та ізоляції я якось так і почувався — малою дитиною. Чи то вона пустила в хід свою стару перевірену акторську майстерність…

І от я дивлюся на бабу Ганю Гаврилівну, як на чаклунку, а вона урочисто ставить переді мною нічим не примітну, сіру таку шкатулку, чи то радше просто коробочку — таку ніби з-під її численних прикрас, до яких мені заборонено торкатися (а воно мені, хлопцю, треба?), і тихо-тихо шепоче, і здається, у цьому має бути сенс, адже не можна так впевнено й беззаперечно проговорювати повну нісенітницю. Не можна ж?

— У світі багато зла… Так, сонечко?

— Угу, — сказав я.

А що ще тут скажеш?

— Є люди, що відчувають дещо гостріше за інших. Так, сонечко?

— Угу.

— І схоже… ти саме такий. Так, сонечко?

— Що?

— Але ці відчуття ніколи нікому не приносять добра. Краще допомогти рідним, ніж марно співчувати чужим.

Я кліпав очима. Здається, обмірковував, що робити, якщо в рідної бабусі, та ще й єдиної близької родички, поїхав дах.

— Тож якщо колись тобі здасться, що ти переживаєш дарма, відкрий цю коробочку… Ні-ні, не зараз! — бабуся вдарила мене по пальцях, і це трохи