Олег Говда - Будні феодала - 2, Олег Говда

— Але ще Його преподобність сказав: «Якщо заблукала вівця покається — вмити, нагодувати і не…»

— І це не розходиться із правдою. Але, я начебто, не глухий, а жодного слова каяття чи хоча б благання про пощаду поки не чув… — Теодор вказав на жертву. — Невже забув, що коли за справу береться Отар, верещать навіть німі. Бачиш, як вона головою мотає? Сопе, стогне, але а ні слівця не писне.

— Як же вона розкається, якщо ми їй рота заткнули? — простодушно здивувався рудий і рушив в обхід «козлів». — Треба кляп вийняти.

Але старший кат заступив йому дорогу.

— Стій.

Здоров'як здивовано зупинився.

— Скажи, Себастьяне, хто розумніший: ти чи Його превелебність?

Від такого питання кат навіть гикнув.

— Не розумію… майстер.

— От і я не розумію. Хіба Його преподобність наказував вийняти кляп?

— Ні…

— Не наказував, — повільно повторив Теодор. — Знаєш чому? Ні… Я поясню. Відьом забирає в Пекло сам Люцифер! І цієї миті вона здатна на таку ворожбу, що й уявити страшно. А тепер відповідай: хто буде винен, якщо відьма прокляне когось із нас чи всіх мешканців Тентосу одразу?

— Ой… — кат по-дитячому прикрив рота долонею і покосився на жінку. — От же, сука… Чур мене… Пропади ти пропадом, проклята відьмо! Тьху! Тьху! Тьху! Дякую за науку, майстре.

— Для того я над вами, цуценятами, тут і поставлений… — кивнув Теодор. — Отже, всі ми робимо правильно, як наказано. Відьма наполягає на єресі, а ми намагаємося навернути її на шлях істинний, у міру сил і міцності духу. Не спи, Мартіне! Бачиш, вона навіть не спітніла? Ти мене знаєш, — не люблю, коли справу аби як роблять. Покараю за недбальство! — погрозив підмайстром важким кулаком, і той так завзято заходився ґвалтувати жертву, що аж важкі, дубові козли з місця зрушилися.

— Інша річ, — схвалив майстер. Підняв за волосся голову єретички, подивився в каламутні від болю очі, але мабуть не побачив там каяття, бо пробурмотів щось, на кшталт: «Ну, ну…», і повернувся до дверей, що саме в цей час заскрипіли та прочинилася на долоню, а в щілину обережно зазирнула голова в круглому шоломі арбалетника.

— Бог у поміч, майстре Теодор.

— А це ти, Гансе? Заходь, ледарю. Звеліли боги, щоб і ви допомогли. Гроші є? Чи знову в борг проситимеш?

Далі я не слухав.

По-перше, — очі від диму щипало так, що сльози горохом котилися.

По-друге, — начебто всіх запам'ятав. А головне, — тільки зараз зрозумів, що це мені ні до чого. Достатньо одного розкрити. Максимум – двох. А вже в них випитати імена решти катів та помічників.

Ну, і по-третє, — хтось наближався, і краще щоб мене тут не побачив. Кому потрібний свідок того, що я цікавився таїнством допиту? Не дай Боже, згадає випадкову зустріч. Потім… Коли серед інквізиторської братії несподіваний мор та падіж почнеться.

Кроки наближалися досить швидко, і у мене вистачило часу тільки щоб відстрибнути на пару кроків від стіни і зобразити воїна, що повільно шпацирує замковим двором. Мало кому захотілося подихати вечірнім повітрям? А що в дощ, так у кожного свої примхи.

— Пане лицарю! — зрадів побачивши мене, чи то паж, чи то зброєносець. — Пане лицарю! Як добре, що я вас знайшов! Ходімо, швидше! Усі вже зібралися. Його преосвященство лише на вас чекає!

І тільки тепер я помітив, що одягнений не у звичну байдану чи кольчугу, а в справжній лицарський обладунок. З якимсь вензелем на нагруднику. А поверх обладунку, на плечі накинутий білий плащ. Як я здогадуюсь, прикрашений великим червоним хрестом у вінку.

— Матусю рідна…