Анні Ксандр - Його омана, Анні Ксандр

Розділ 2. Це просто доля

Тиждень потому

Еміль підхопив мою сумку, щойно я до неї дотягнувся. Звісно, мені це не подобалося, бо носилися зі мною як з малим хлопчиськом. Та марно було сподіватися, що він порушить батькове розпорядження. Тому глибоко видихнув і пішов слідом за ним на вихід. На щастя, рідні хоч погодилися не зустрічати мене з лікарні, а обійшлися лише водієм. Руку наказали берегти та не нехтувати бандажем, хоча я навіть не збирався цього робити. Скоріш за все, батьки добряче скрізь поклопоталися, аби мені роздали якомога більше рекомендацій щодо мого здоров’я. Не здивуюся, якщо ще й заборонять повертатися в поліцію. 

Втім, як би я не беріг свою поранену руку, а моя вдача знову десь проґавила слушну мить, і я відчув різкий удар, чи то поштовх у потрібну кінцівку. Чесно кажучи, вже налаштувався вилаятися, але почув дзвінкий голос:

— Перепрошую! Я вас не помітила…

І вона теж немов дар мови втратила, коли наші очі зустрілися. А я не просто втратив голос, а мене немов заціпило на ній, бо геть не спромігся відвести погляду від цієї білявки. Досить ефектна, хоча поки що я залип лише на її волошкових очах і до втрати розуму спокусливих вустах. Здалося, що й розглядати її нижче було б вже занадто, але струснувши головою, мене все ж відпустило.

— Нічого страшного… Це й моя провина… 

Аби ще більше не виглядати йолопом, я все ж вирішив завершити цю незручність і наздогнати Еміля. Не знаю, чи дивилася білявка мені в спину, але здавалося, що от-от і пропалить поглядом. Втім, я тримався, аби не озирнутися. Батьки чекали, а затримуватися не було в нашій звичці.

Остаточно я отямився, мабуть, вже в автівці. Погляд блакитних очей досі стояв переді мною, навіть здалося, що й на шкірі досі відчувався її дотик. Звісно, одразу ж згадалась моя колишня, така ж білява… Таки я дійсно повернутий на білявках, немов жодних інших не було навколо. Або ж як казав Міккель, я все ж шукав дівчину, яка б не була моєю мамою. Тоді він кинув це в досить жартівливій формі, але мене розгнівило, бо вважав маму занадто досконалою, щоб хлопці ось так зневажливо кидали про неї подібні репліки. Один раз пнув його в передпліччя, від чого він повалився додолу. Згодом хлопці нас ледь розняли. Та коли я вгамувався, все ж мусив визнати, що в чомусь Мік мав рацію. 

Через декілька днів на порозі нашого будинку вже чатували Ян із Міккелем. 

— Тільки не кажи, що ти забув про свято! — ледь не вигукнув Міккель, увійшовши в дім.

— З вами важко забути про таке… — відповів, йдучи слідом.

— Я вже гадав, що твоє невдале патрулювання перекреслить всі наші сподівання…

— Міку, стули пельку, — буркнув Ян, турнувши його в плече.

— Та чого ж, — сказав я крізь нервово натягнуту гримасу, — продовжуйте натякати на те, що я лузер, якому не місце в ваших доблесних рядах. Хоча, чому натякати — можете й прямо про це казати.

Одразу ж повстала тиша, а хлопці дещо зніяковіло переглядалися між собою. Притримуючи руку, я сів у крісло. Ті двоє досі збиралися думками, аби якось обійти цей незручний момент.

— Словом, не зважайте. Я сам все чудово зрозумів.

— Ти тільки не сердься на нас, — сказав Ян, спершись ліктями на свої коліна. — Від шаленої кулі ніхто не застрахований…

— То була не шалена куля, а моя дурість, бо не послухав команди…

І обидва замовкли. Втім, вже дуже швидко Ян продовжив:

— У цьому весь ти, Ів, але ти насправді шукаєш неприємностей, бо не хочеш, щоб було по батьковому слову.

На кілька секунд прикрив повіки, аби заспокоїти внутрішні поклики заперечити… правду. Видихнувши, я подивився на хлопців.

— То коли там вечірка? — запитав задля зміни теми.

Та й хлопці були не проти, тому й теж видихнули з полегшенням.

— Та от приїхали за тобою, щоб ти не мав змоги передумати, — відповів Міккель, глянувши на годинник. — Мортен розраховує на усіх нас. Тому тобі все ж краще привести себе до ладу й вирушати.

— Авжеж, — промугикав я і пішов до своєї кімнати.

В коридорі наштовхнувся на Амелі з лялькою в руці.

— Пограєшся зі мною? — запитала сестра, на що я лиш присів перед нею навпочіпки, відгорнувши кучерики з личка.

— Не сьогодні, маленька. Мушу піти на свято друга.

Обнадійлива усмішка враз зникла з її обличчя, але я поквапився підбадьорити малу.

— Та у вітальні Ян з Міком залюбки пограються із тобою, доки я збиратимусь.

Перевірена хитрість, після якої яскраві пелюстки засяяли усмішкою. Здається, що навіть тепер промайнули ось ті її вогники, якими вона неодмінно помститься хлопцям, що забирають мене на цей вечір. Задля такого я ладен був довше звичного стовбичити в душі, але час ішов і все ж мусив пришвидшитись, тим самим врятувавши хлопців. Гадаю, їм того вистачило, адже Амелі майстриня винести мозок навіть їм. Декілька разів скривившись від скимних відчуттів у плечі, я все ж натягнув на себе білу сорочку та чорні штани, повернувши руку назад в бандаж. Причесав догори волосся і поплівся до хлопців. 

Чесно кажучи, настрою йти на вечірку геть не було, але Мортен наш друг і ніколи не підводив жодного з нас, а мене тим більше. Тому… Вже як є.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍