Джессіка Таунсенд - Невермур. Випробування Морріґан Кроу

говорила майже пошепки й розцінила пропозицію присісти поруч із Морріґан як смертельний вирок.

— Прочитати вголос? Цього місяця список досить короткий — і це дуже добре, міс Кроу, — холодно додала вона.

Морріґан не знала, що й казати. Вона не відповідала за те, чого не могла контролювати.

— Почнімо з випадків, які вимагають грошової компенсації: міська рада Джекалфакса просить сімсот кредів за пошкодження альтанки під час бурі.

— Я думав, ми вже узгодили, що природні катастрофи не обов’язково означають втручання моєї доньки, — сказав Корвус. — Он виявилося, що лісова пожежа в Ульфі була підпалом. Пам’ятаєте?

— Так, канцлере. Однак є свідок, який стверджує, що в цьому випадку вина лежить на Морріґан.

— Що за свідок? — спитав Корвус.

— Працівник пошти підслухав, як міс Кроу говорила своїй бабусі про чудову погоду, якій радіє Джекалфакс. — Соцпрацівниця глянула у свої записи. — І за чотири години почався град.

Корвус тяжко зітхнув і відкинувся у своєму кріслі, роздратовано поглянувши на Морріґан.

— Зрозуміло. Продовжуйте.

Морріґан насупилась. Вона не пригадувала «чудової погоди, якій радіє Джекалфакс». Але добре пам’ятала, як повернулась до Бабусі й сказала: «Спекотно, правда?» — і все. Це було зовсім не те саме.

— Місцевий житель Томас Бретчетт нещодавно помер від серцевого нападу. Це був…

— Наш садівник, я знаю, — перебив її Корвус. Жахлива ситуація. Тепер без нього страждають гортензії. — Морріґан, що ти зробила зі старим?

— Нічого.

Корвус поглянув скептично.

— Нічого? Зовсім нічого?

— Я казала йому, що квітники дуже гарні, — відповіла Морріґан, хвилину подумавши.

— Коли?

— Близько року тому.

Корвус і соцпрацівниця обмінялися поглядами, і жінка тихо зітхнула.

— Його родина виявилася дуже ласкавою стосовно цього інциденту. Вони просять лише відшкодувати витрати на похорон, забезпечити його онукам навчання в університеті й зробити пожертву на користь їхнього улюбленого благодійного фонду.

— Скільки онуків?

— П’ятеро.

— Скажіть, що я заплачу за двох. Продовжуйте.

— Директор… Ах! — Вона аж підскочила, коли Морріґан потяглася вперед, щоб узяти печива, але швидко заспокоїлась, зрозумівши, що дівчинка не намагається встановити фізичний контакт. — М-м… Так, директор підготовчої школи Джекалфакса нарешті вислав нам рахунок за збитки через пожежу. Двох тисяч кредів вистачить, щоб покрити їх?

— У газеті писали, що працівниця їдальні забула вимкнути плиту на ніч, — сказала Морріґан.

— Правильно, — відповіла жінка, не підводячи очей від своїх паперів. — Також там писали, що напередодні вона проходила повз маєток Кроу й побачила тебе в саду.

— І що?

— Вона сказала, що ти подивилась їй в очі.

— Це неправда. — Морріґан відчула, що закипає. Та пожежа не могла початися з її вини. Вона ніколи нікому не дивиться в очі, вона знає правила. Буфетниця просто збрехала, щоб уникнути неприємностей.

— Це все у звіті поліції.

— Вона бреше. — Морріґан повернулася до батька, але той відвів погляд. Невже він повірив, що це її провина? Буфетниця зізналася, що залишила плиту ввімкненою! Відчуття несправедливості скрутило в животі Морріґан тугий вузол. — Вона бреше, я ніколи…

— Думаю, ми вже почули достатньо, — обірвав її Корвус. Дівчинка сповзла на крісло, схрестивши руки на грудях. Її батько знову прокашлявся й кивнув жінці. — Можете надіслати мені рахунок. Будь ласка, дочитайте список до кінця. У мене сьогодні багато зустрічей.

— Ц-це все, що стосується грошей, — сказала вона, тремтливим пальцем проводячи по сторінці. — Цього місяця міс Кроу повинна написати лише три листи з вибаченнями. Перший — для місцевої мешканки місіс Кальпурнії Малуф за її зламане стегно…

— Занадто стара для ковзанки, — пробурмотіла Морріґан.

— …наступний — для Мармеладного товариства Джекалфакса за зіпсовану партію мармеладу, і ще один — для хлопчика, якого звуть Піп Ґілкрест і який програв змагання з орфографії Великого Вовчезему минулого тижня.

Морріґан витріщила очі:

— Я лише побажала йому успіхів!

— Отож, міс Кроу, — сказала соцпрацівниця, вручаючи список Корвусу, — ви самі мали б це усвідомити. Канцлере, наскільки я розумію, ви шукаєте нового наставника?

Корвус зітхнув.

— Мої помічники вели переговори з усіма агентствами у місті й далеко поза межами Джекалфакса. Здається, наша велика держава потерпає від неймовірної нестачі приватних репетиторів. — Він підозріло підняв брову.

— А що сталося з міс… — жінка знову зазирнула у свої записи, — Лінфорд, якщо не помиляюсь? Востаннє, коли ми спілкувалися, ви казали, що в неї прекрасно виходить.

— Слабка людина, — сказав Корвус із презирливою посмішкою, — вона ледве витримала тиждень. Одного дня просто пішла й не повернулась, ніхто не знає чому.

Він говорив неправду, і Морріґан це знала.

Страх прокляття не дозволив міс Лінфорд перебувати в одній кімнаті зі своєю ученицею. Для Морріґан було дивно й принизливо чути, як хтось викрикує дієвідмінювання мовою ґромміш із іншого боку дверей. Роздратування Морріґан ставало дедалі більшим, аж доки врешті вона просунула зламану ручку в замкову шпарину, подула в неї і забризкала все обличчя міс Лінфорд чорнилом. Для тієї це була не найвеселіша пригода.

— У Реєстратурі ми маємо короткий список учителів, що згодні працювати з проклятими дітьми. Дуже короткий список, — з притиском говорила соціальна працівниця, — але, можливо, знайдеться хтось, хто…

Корвус підняв руку, щоб зупинити її:

— Не бачу такої потреби.

— Тобто?

— Ви самі сказали, що до Вечоріння залишається недовго.

— Так, але… ще цілий рік…

— І все ж таки. Марнування часу і грошей, так?

Морріґан підняла голову, неприємно вражена батьковими словами. Навіть соціальна працівниця мала здивований вигляд.

— З усією повагою, канцлере, але Реєстратура Проклятих Дітей не вважає це марнуванням. На нашу думку, освіта є важливою частиною будь-якого дитинства.

Корвус звузив очі.

— Але все ж платити за освіту безглуздо, якщо конкретно це дитинство скоро обірветься. Особисто я вважаю, що ми не маємо цим перейматися насамперед. Я б із більшою охотою надіслав мисливських псів до школи — вони проживуть довше і принесуть мені набагато більше користі.

Морріґан видихнула коротке притуплене «уф», ніби батько щойно кинув їй у живіт величезну цеглину.

Ось вона. Правда, яку дівчинка проганяла, яку могла ігнорувати, але ніколи не змогла б забути. Правда, яку вона і кожна проклята дитина зберігала глибоко в душі, яка була випалена на їхніх серцях: «Я помру в ніч Вечоріння».

— Я впевнений, що мої друзі з Зимноморської партії погодилися б зі мною, — продовжував Корвус, поглядаючи на соціальну працівницю й не помічаючи напруги Морріґан. — А саме ті, що контролюють фінансування вашого маленького відділу.

Запала тривала тиша. Працівниця косо глянула на дівчинку і почала збирати свої речі. Морріґан упізнала спалах співчуття, що промайнув обличчям жінки, і зненавиділа її за це.

— Зрозуміло. Я повідомлю Реєстратуру Проклятих Дітей про ваше рішення. На все