Вікторія Вашингтон - Факультатив твоїх почуттів, Вікторія Вашингтон

— Не люблю психологію, — бубонить собі під ніс Свєтка.

Не дивно. Якби в неї була можливість завдяки психології йти зі школи раніше, то подруга обожнювала цей предмет. У наших реаліях просто немає жодних шансів.

Ловлю на собі пильний погляд, але аж ніяк не той, що так відчайдушно чекаю.

Мою спину невдоволено пропалює наш відмінник - Семенов. Безумовно затаїв на мене образу з-за того, що безкарно зайняла його місце.

Закочую очі й знову повертаю всю увагу Віктору.

— Зараз я назву пари, в яких вам доведеться працювати, — голосно заявляє він. — І пам'ятаєте, тут я лише доповнюю ваш багаж знань. Доповідь робите самостійно зі своїм партнером, тему вибираєте так само самі. Все, що душі завгодно, але щоб було пов'язано з психологією. Даю вам свободу для польоту фантазії, і сподіваюся, що хтось зможе мене здивувати.

Ледь звучать останні слова, я ловлю перший погляд на собі.

Хотілося б сказати, що земля з-під ніг іде, але через те, що сиджу, з-під п'ятої точки буквально йде стілець.

Невже Віктор на мене натякає?

Отримую такий заряд ейфорії, що мимоволі розпливаюсь в усмішці, а тіло заповнює непохитна впевненість, що краще за мене ніхто не зробить цю роботу. Безумовно!

— Серебрякова і Барінов, — монотонно звучать прізвища, розбиті по парах.

Тільки ця звучить, як грім блискавки, серед ясного неба.

Впевненість у собі та своїх силах, разом з небувалим оптимізмом і припливом ейфорії, залишають тіло і свідомість моментально.

Поруч лунає глухий стукіт.

Немає сумнівів, що це Свєтка приклалася головою об парту.

— Та вже, кращого партнера тобі не знайти, — фиркає вона з огидою.

— І що він взагалі тут забув? — обертаюся і кидаю швидкоплинний погляд на Барінова, який не виглядає зацікавленим подіями. — Невже теж у Жаби оцінки замолює?

— Співчуваю собі, — вимовляє Свєтка, коли чує своє прізвище в парі з відмінником Семеновим. — Але тобі, однозначно, більше.

Бути в парі з колишнім хлопцем кращої подруги точно самий огидний варіант. Особливо, якщо моя неприязнь до нього настільки сильна, що навіть відчутна у повітрі.

— Ти, мабуть, жартуєш, — вигукує Свєтка, дивлячись на мене невіруючим поглядом.

— Ммм, — простягаю, вишукуючи очам Барінова. — Зовсім ні.

Куди він тільки встиг здригнутися так непомітно і швидко? Може, проклювала, поки довше покладеного складала зошит з ручкою в сумку, в очікуванні, що Віктор таки зверне ще краплю своєї уваги. Правда, дива так і не сталося.

— Ти не витримаєш і пару хвилин наодинці з цим придурком, — гидливо морщиться Свєтка. 

— Ти зустрічалася з ним майже рік, — впевнено заявляю, переможно посміхаючись. — І нічого, вижила якось. Я ж не збираюся з ним цілуватися або того гірше.

— Замовкни, — фиркає подруга, ніби відмахуючись від спогадів. — Ще б ти збиралася робити щось подібне.

Прикладає долоню до губ, роблячи вигляд, що зараз вирве.

— Заспокойся,— важко зітхаю, коли ми виходимо на свіже повітря, а потрібної фізіономії як і раніше не знаходжу. — Ти за рік досить накапала мені на мозок, щоб донести думку про те, яка Барінов огидна людина. Але і опускати руки через це я не збираюся. Не можу упустити такий шанс, коли дозрів настільки ідеальний план.

— Що за план? — з цікавістю запитує Свєтка.

Правда я вже не чую її, тому що вловлюю попереду знайому фігуру з примітним яскраво—помаранчевим рюкзаком на спині.

— Потім поговоримо, — кидаю на прощання і на всіх парах починаю бігти.

Впевнена, подруга сипле прокльонами мені вслід, але зараз це абсолютно не хвилює.

— Стояти, Барінов, — шикаю я, хапаючи його за лямку рюкзака, як тільки це стає можливим.

Якісь сімдесят метрів пробігла, а відчуваю себе, як викинута на берег риба. Точно також жадібно хапаю ротом повітря, а ще починаю триматися за бік, в якому нещадно коле.

Так, моя спортивна підготовка явно змушує бажати кращого.

— Серебрякова? — здивовано вигукує Рома. — Нічого не переплутала?

Кидає погляд на мою руку, що як і раніше утримує рюкзак.

— Це ти переплутав, — огризаюся я.— Бігати за тобою повинна, чи що?

Уважно оглядаючи мій стан, він робить різкий рух, знімаючи рюкзак зі своїх плечей.

Він різко летить вниз разом з моєю рукою.

— Тобі, видно, біг точно не зашкодить, — заявляє і забирає рюкзак, що впав на асфальт.

— Ти там що, каміння носиш? — розтираю свою долоню, в спробі позбавиться від ниючого болю.

Пропускаю повз вуха його уїдливість. Після розповідей Свєтки—це мінімум з того, що можу від нього очікувати.

— Звичайно, — серйозно заявляє він. — Спеціально на той випадок, якщо прямо посеред білого дня до мене причепиться якась ненормальна.

— Якщо що, — ухмыляюсь. — Не «якась», а цілком відома.

З почуттям гумору і самоіронією ніколи не відчувала проблем, тому пожартувати над самою собою не становить жодної проблеми.

— Можу йти? — запитує чисто по приколу, але на ділі не вимагає відповіді і дійсно починає рухатися далі.

— Стій же ти, — фиркаю, наздоганяючи Рому знову і починаю йти врівень з ним. — Якщо не помітив, нам доручили спільну роботу з факультативу.

— Ось як, — він піднімає брови. — Як шкода, що мене це зовсім не цікавить, Серебрякова. Можеш спокійно зробити його сама, або поміняти пару. Даю тобі повну свободу вибору.

— Їй ні! — обурено вигукую. — Так не піде! Для цієї роботи потрібні дві людини. І міняти партнера я не збираюся.

Точно ні. Не хочу здавати позиції хоч у чомусь.

— Дуже шкода, — зітхає Рома. — Здається, ти в безвихідній ситуації.

Ми продовжуємо йти незрозуміло куди. Явно не в ту сторону, куди потрібно мені, але вибору немає.

— Ну стій же ти! — злісно зітхаю. — Тобі ж це теж потрібно! З якоїсь ж причини прийшов на факультатив.

— Ти права, — він навіть трохи гальмує, але перш, ніж я встигаю зрадіти своїй перемозі, продовжує йти і говорити. — Але оцінка мене ніяк не хвилює.