Стефанія Лін - Завоюй мене, Стефанія Лін

— Що з обличчям? — Настя запитально дивиться на Пашу поки всідаємося біля імпровізованої стійки.

— Данте, — одне слово і подруга усе розуміє. 

Поки в магазині нікого немає робить каву з какао. Сідає  з нами.

— Марина в гості до батьків приїхала. Аліса теж. — повідомляє втомлено.

Ці дві дівчини у школі нам жити не давали. Ми, на їх думку, бідні, вони багаті, на цьому фоні було багато проблем. Вже рік після школи, дівчата влаштувалися десь у столиці. Принаймні так казали їх мами. Ми залишилися тут. Я не можу кинути дідуся, Павло маму, а Настя просто ще не знає, що робити далі. 

— Тоді буду оминати їх вулицю, — бурмочу, поки смакую какао.

Настя хмикає.

— Правильне рішення. 

Ми ще говоримо про Данте та однокласниць, про несправедливість і те, що гроші вирішують усе, а потім я йду додому. Пташеня залишається аби провести Настю додому, мені ж хочеться пройтися на самоті. 

Стара квартира на другому поверсі двоповерхової будівлі, зустрічає двома голосами. Половиці скриплять поки йду коридором до кухні. Перший голос — дідуся, — впізнаю миттєво, а другий викликає питання. Крок за кроком і ось я на кухні. Вона досить простора, як для радянських квартир, але дід казав, що ця будівля взагалі не квартирною була, а конюшнями колись. Нащо було конюшні у два поверхи робити, питання, котре досі цікавить. 

Другий голос, варто обличчя побачити, повертає на кілька годин назад. Очі, як у сирени, холодом обдають, наче вітер подув. Знову цей Данте. 

— Сабрінко, — дідусь встає, шаркає капцями по старому лінолеуму, — зайди, дитинко.

— Що ви тут робите? — звертаюся до Марка. Голос спокійний, а от очима, якби могла, вбила б. 

Чоловік відкидається на спинку пошарпаного крісла. Дивно бачити як зустрічається бідність з багатством. Дорогий чоловік на рваному кріслі виглядає досить сюрреалістично. 

— Розв'язую ваші проблеми, — сухо відказує. Тон знову блискавкою бʼє.

— Як? Землю крадучи? 

Дідусь шикає на мене. 

— Пан Данте нічого не краде.

“Лише бере своє, я пам'ятаю.” — хочеться крикнути.

Чоловік встає. Кухня миттю стає надто маленькою, тісною. Данте вкладає теку у мої руки й проштовхується до виходу. Вже вдруге за сьогодні паперами годує. Поки дід проводжає, розкриваю теку. 

“...враховуючи обставини, Марк Данте зобов'язується на рік залишити книжковий магазин Лева Іскри діяльним, а його колишнім власникам надати у магазині роботу. Таким чином перевіряється потрібність магазину і використання доцільності державної земельної ділянки у минулому, у використанні сім'ї Іскри. З дня створення документа земля та магазин належать Марку Данте. Він є єдиним офіційним власником антикварної крамниці книг “Іскра”, але за ним залишається право, знести магазин чи залишити, базуючись на висновках після збігу трьохсот шістдесяти пʼяти днів. ”

***

От і початок нової історії. Буду дуже вдячна за вашу підтримку, це неабияк надихає. Ця книга чекала на вас вже кілька місяців, тож впевнена, що будете насолоджуватися читанням)))

Данте та Сабріна дууууже цікаві, і я сама не знаю, що на них чекає))) Всіляке буває)) Але буде однозначно емоційно та захопливо! 

Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно