Аліса Рей - Няня для доньки мільйонера, Аліса Рей

– Придурок! – випалюю, зовсім не зважаючи на манери. Піднімаюсь на ноги й хапаю свою сумку, яка також постраждала і порвалася збоку. Роздратування стає ще більшим. – Ви за кого себе маєте? Ваша машина мчала явно швидше, ніж це дозволено в місті! 

– І що? – гиркає чоловік. – На дорогу треба дивитись, перед тим як її переходити! Істеричка! 

– Мудак! – не залишаюсь у боргу. – Думаєш, гроші вирішують усе? Я зараз поліцію викличу! 

Тільки-но збираюся дістати з сумки телефон, як багатій робить те, що повністю вибиває у мене дух із грудей. Він вириває з моїх рук сумку і ховає собі за спину. 

– Не треба поліції! – цідить. – Давай вирішимо все самі. Скільки ти хочеш?

– Що? – здається, я ще й головою вдарилася, тому що не можу второпати, чого він хоче. 

– Скільки тобі заплатити, щоб ти зникла з моїх радарів? Мій час дуже дорогий, істеричко, тому думай швидше!

Насправді я дуже спокійна та адекватна людина. Це Катя у нас дівчина-вогонь. Ну а я радше вода… Тільки сьогодні не можу себе контролювати. Відчуваю, як закипає мозок, і вириваю свою сумку з рук цього ідіота. 

– Та пішов ти! – гиркаю. – Засунь свої гроші собі в зад! І водієві окуляри купи, щоб не переїжджав людей на переходах! 

Хух! Яка ж я зла! 

Не озираючись, таки переходжу дорогу і в останній момент застрибую в потрібний автобус. Через вікно бачу, як багатій повертається у свій Mercedes, а водій вслід за ним, за кермо. 

Сідаю в кінці автобуса і розглядаю зідрані долоні та порвану сумку. Так невчасно згадую, що грошей на нову немає, адже я без роботи зараз, і стає так сумно… 

У голову закрадається думка, що все, що не робиться – то на краще. Кинув хлопець – ну і нехай. Знайду кращого! З роботи звільнили – знайду іншу! Краще сказати, вже знайшла. 

Можливо, Катя має рацію і ця робота няні – це мій шанс змінити своє життя. Ну хіба я не впораюсь з дитиною? Вона ж не монстр, чесне слово! 

Спробую, а там видно буде. Не сподобається – піду. Сподобається – буду працювати.

Вдома приймаю душ і роблю собі запашний чай. Моя однокімнатна квартира доволі маленька, але я люблю її. Тут затишно і по-домашньому тепло. 

Згадую про теку з даними про дитину, за якою доведеться  доглядати, і йду до сумки, яку залишила в коридорі. Тільки от теку всередині не знаходжу… і розумію, що загубила її десь в автобусі, або ж тоді, коли мене автомобіль мало не збив. 

Це погано, адже там усе, що я маю знати перед початком роботи. І як тепер бути? Телефонувати Каті, щоб розповіла бодай щось?! Саме так і роблю, але сестра не поспішає відповідати. Її телефон вимкнений, а монотонний голос оператора дратує до божевілля. 

Схоже, доведеться розбиратися з проблемами в ході виникнення цих самих проблем. Ну не може бути все так жахливо! Багаті люди, вони ж виховані та спокійні. Принаймні мені так здається. Завтра перевірю свою теорію. 

Прокидаюсь рівно о шостій і вʼяло плетусь у душ. Одягаю темні джинси та білу блузку, а волосся збираю у хвіст. Мінімум косметики на обличчя і прозорий блиск на губи. Кидаю у сумку необхідні речі на кілька днів і залишаю квартиру. 

Всередині стоїть клубок, адже я дуже не люблю радикальні зміни. Доводиться переступати через себе, адже виходу іншого немає. Погодилася на цю авантюру – то вперед!

Викликаю таксі, тому що автобуси не ходять у котеджне містечко, де живе ця родина. Сорок хвилин – і я на місці. На годиннику за пʼять восьма, тому видихаю з полегшенням. 

Зустрічають мене високі ворота, за якими нічого не видно. Тисну кнопку домофона – і вже за частку секунди мені відповідає жіночий голос:

– Слухаю вас!

– Це Да… Катя Ковалевська! Ваша нова няня! – кажу.

Мені ніхто не відповідає, зате ворота відчиняються, і я бачу чоловіка у чорному костюмі. Дивуюсь, адже за воротами він не один. Я бачу трьох охоронців, і стає ніяково. 

– Проходьте у будинок! На вас там чекають! – говорить один з них стримано і розглядає мене занадто прискіпливо. Таке враження складається, ніби він наскрізь мене бачить.

– Дякую! – кажу і встигаю тільки крок зробити, коли з будинку вибігає жінка років шістдесяти.

– Давиде, Надійка зникла! – кричить злякано. – Не можу її знайти!

Чоловік, який зі мною говорив, не надто ніжно відштовхує мене і біжить до будинку, а я стою, як вкопана, і не знаю, що роботи. 

Весело розпочалася моя робота. Дитина зникла… і всі кинулись її шукати. 

А мені що робити? Допомогти у пошуках, чи й самій тікати, поки є така можливість?

 

Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно