Андрій Анатолійович Кокотюха - Вигнанець і навчена відьма

надію на вашу порядність і вміння визнавати поразку. Те, що відбудеться тут, за зачиненими дверима, стосується нас двох.

— Згоден, — кивнув Жир. — Ви так само визнаєте поразку, інакше втратите репутацію. Сподіваюсь, вона вам дорога. Але, пане Лівшиць, мені донедавна здавалося: між нами нема жодних рахунків. Ми ж познайомилися очно лише тепер. І то — завдяки вашим старанням.

— Ми зрозуміли одне одного. — У голосі одеського гостя забриніли поблажливі нотки. — Каюсь, моя провина. — Пальці знову торкнулися крисів капелюха. — Не до кінця прояснив вам свою мету. — Піаніст далі не зважав на озброєних охоронців партнера, мовби від його зневаги вони розчинилися в повітрі. — Мірятися перцями — то така мовна фігура. Те саме, коли заходить про з’ясування стосунків. У вас є річ, яка цікавить мене. І вона не продається. Точніше, вам, месьє Жир, напевне можна запропонувати ціну й почати торгуватися. Проте людям нашої професії це не комільфо, погодьтеся. Річ, про яку йдеться, прийшла до вас за картярським столом. Буде дуже правильно, якщо піде від вас у такий самий спосіб. Заразом матимете нагоду, як кажуть французи, схрестити зі мною шпагу.

— Приймаю виклик і вважаю за честь, — на підтвердження Попович стукнув підборами, легенько вклонився. — Проте, пане Лівшиць, ви далі біжите попереду паровоза. Ніхто в цій кімнаті не дасть гарантію, що річ, яка вас цікавить, перейде сьогодні до вас.

Піаніст кахикнув у кулак.

Лівою рукою картинно відхилив полу піджака.

Права пірнула у внутрішню кишеню.

Вусань лапнув руків’я нагана.

— Фі... — Одесит наморщив носа. — Нерви треба берегти. У нас в Одесі є чудові курорти. Уже застосовується нова європейська метода: лікувати електрикою.

Вусань щось пробурчав собі під носа, але забрав правицю від револьвера. Застебнув ґудзики на піджаку, демонстративно заклав руки за спину. Знову втративши до сторонніх інтерес, горбань розгорнув невеличкий вузлик, який вивудив із кишені. Взяв те, що там було, двома пальцями. Виставив руку перед собою, аби суперник краще бачив.

— Це — діамант зі скарбнички княгині Корсаковоі, царство їй небесне. Його власниця належить до однієї з гілок родового дерева тих самих Корсаків, що починали служити ще за Івана Грозного. Самі ж знаєте, є гілки, що всихають. Княгині не пощастило. Її нащадок, єдиний спадкоємець, вважається паршивою вівцею. Чи паршивим бараном, якщо так краще прозвучить. Дуже нечемний молодий чоловік, не поважає пам’ять предків. Гуляка, бабій, п’яниця, живе одним днем. Спускає материн спадок так завзято, ніби хоче довести всьому світу: у труні йому нічого не потрібно. Діамантовий гарнітур прабабця цього ідійота отримала від одного з претендентів на руку й серце. Така родинна легенда. Молодий дурник поводиться неетично. Виколупує діаманти з оправи й ставить на кін у різних непристойних місцях. Замість мене коштовність Корсакових міг виграти хтось недостойний. А я поставився до такої цінності шанобливо. Тож маю що виставити проти вашого скарбу. Бо знаю: ви, месьє Жир, шануєте речі з історією.

— Історія піднімає ціну, — сказав Попович. — Робить іще ціннішими. Дозвольте?

Він простягнув руку долонею догори.

Трохи повагавшись, Лівшиць поклав на неї діамант.

Харків’янин ступив ближче до вікна, покрутив камінчик на світлі.

— Грає, — гмикнув. — Ви можете довести, що це коштовність роду Корсакових?

— Жодного доказу походження чорної перлини, яка мене цікавить, я від вас не вимагаю, — відрізав Піаніст.

— Справедливо, — визнав Жир, повертаючи коштовність. — Я згоден, пане Лівшиць.

— Умови прийнятні?

— Повторимо. При свідках.

— Але вони вийдуть.

— Переконали.

— Отже... — Одесит поклав діамант на стіл. — Граємо в «дев’ятку». Двадцять одну партію, аби зробити нічию неможливою. Той, хто під фінал лишився в програші, матиме три шанси відігратися. Якщо, звісно, різниця в набраних очках дозволятиме це й робитиме реванш цілком реальним. У разі якщо реванш відбувся, сторона, яка відігралася, дає такий самий шанс супернику. Третьої спроби не буде. Виграш не оскаржується.

— Кожен тур — нова колода, — додав Жир.

— Маєте при собі запас? Три десятки колод? — Піаніст смикнув бровою. — Я дивуюся на вас.

— Міняємо колоду після кожних десяти партій, — погодився Жир.

— Я наче знав. Привіз із собою дві запечатані.

— У мене так само дві. Покладемо?

Саквояж одесита стояв на стільці.

З його надр на стіл лягли дві акуратно запаковані карткові колоди.

Попович кивнув вусаневі.

Той видобув дві такі самі колоди зі своїх кишень.

І тут постукали у двері.

З усіх присутніх спокій зберіг лише Піаніст.

Вусанева рука вкотре за останній час сіпнулася до револьвера. Його товариш, навпаки, застебнув піджак на всі ґудзики й напустив на себе вигляду, з якого сторонній мусив зрозуміти: він — особа випадкова, помилився кімнатою, нікого й нічого не знає. Жир по-котячому примружив очі, кинув на свій почет важкий, убивчий погляд. Натомість одесит спритно підхопив серветку зі столу, накрив нею карти й діамант, запитав:

— Хто там? — але говорив не до дверей, до суперника.

— Хіба ви на когось чекаєте? — буркнув Жир, потроху опановуючи себе.

Стук повторився. Ззовні не наполягали — так шкрябає двері домашній улюбленець, коли проситься зайти, бо скучив за господарем.

— Я в Полтаві вперше. Мене тут ніхто не знає. Хоча тішу себе надією, що місцева поліція начувана.

— Мені розповідали про ваше марнославство, — зітхнув Жир. — Хоча ви, одесити, усі такі.

— Ой, та що ви знаєте за одеситів і за Одесу!

Тим часом постукали втретє.

Жир кивнув вусаневі.

Той, наслідуючи товариша, застебнув піджак, ступив до дверей, хрипнув:

— Кого треба?

— Від пана директора, — почулося ззовні.

Отримавши мовчазний дозвіл, вусань повернув ключ, відчиняючи.

Спершу всі побачили величезну круглу тацю. У центрі — відерце з шампанським. Поруч — порцеляновий човник, по вінця наповнений червоним кав’яром. До натюрморту додавалися порізаний шматочками ананас, кілька грон винограду, апельсини і яблука. Тацю стискали руки в білих рукавичках. Молодик у фраку й накрохмаленій манішці урочисто ступив через поріг.

— Ми не замовляли, — з невеличким запізненням сказав Жир.

— Пан директор має за честь приймати в нашому готелі такого шанованого гостя, як ви, Ніле Панасовичу. — Офіціант патетично вклонився.

Тепер присутні могли роздивитися молодика краще. Стрижене, блискуче від лаку волосся він зализав пробором набік, і від того воно здавалося масним, не надто приємним. Закручені вгору вусики він так само напомадив, явно прагнучи скидатися