Меланія Арт - Незамінна для нього, Меланія Арт

Глава 2

Через годину ми прибули до торгового центру під назвою “West Mall”. Люблю це місце. Тут немає помпезності, але все зроблено дуже сучасно та затишно. Можна купити речі “не за всі гроші світу”, смачно поїсти та просто гарно провести час. 

Він знаходиться всього в декількох кварталах від нашого дому, тому ми вирішили прогулятися. На вулиці ні хмаринки, але при цьому зовсім не спекотно.

За цей час я встигла повністю прокинутися, тому мій настрій став значно кращим. Можливо, це справді була гарна ідея.

По магазинам ми ходили близько чотирьох годин, але це було продуктивно. Таша тепер йшла задоволена з купою пакетів, та й я не змогла втриматися – купила декілька футболок і надзвичайно гарну сукню блакитного кольору. Навіть не уявляю, куди її одягнути, але однозначно не жалкую витрачених коштів.

Я вмовила Ташу відмінити запис у СПА, тому зі справ у нас залишився лише салон краси. Мені точно не завадить трішки підрівняти кінчики волосся та новий манікюр. Але перед цим просто необхідно було пообідати. 

– Давай сядемо тут, – сказала я подрузі, – давно хотіла спробувати їхню кухню.

– Я не проти. Зараз мені все одно куди, аби тільки поскоріше принесли поїсти.

Ми сіли за крайній столик кафе-ресторану “Alexandria”. Інтер’єр вражав. Світлі стіни з декоративною штукатуркою, темні велюрові дивани, дубові столи, яскраві світильники у стилі модерн – все це створювало незабутню атмосферу. Я підозрювала, що ціни тут будуть відповідно “шикарні”, але була приємно вражена. Все адекватно і, як вже потім виявилось, нереально смачно. Однозначно відвідаю це місце ще раз.

– Я бачу, тепер ти не злишся, що я витягнула тебе з ліжка.

– Я все ще хочу спати, але маю зізнатися – я дійсно рада, що ти все ж мене змусила. Можливо, завтра на роботі я вже буду думати інакше і корити себе, що не витратила цей день на відпочинок вдома, але це вже буде завтра. 

– Не можна стільки працювати, я розумію, що ти намагаєшся відкласти гроші, але ж так ти себе заганяєш просто. Та й твій бос, цей противний Едик, нахабно цим користується, скидаючи на тебе ще й свої обов’язки.

Так, Ед – це ложка дьогтю в моїй бочці меду. Він тридцятип’ятилітній холостяк з пивним животиком, який вважає себе справжнім плейбоєм. Колектив прекрасний, але цей старший менеджер, який є моїм безпосереднім керівником, ще той гівнюк. Коли я тільки прийшла, він залицявся до мене і був тактовно відшитий. Це очевидно вдарило по його самолюбству і він почав травити мені життя. Едик щиро не розумів, як такому гарному та сексуальному можна відмовити, тому й вз’ївся. 

Я вмію ставити його на місце, але відкрито воювати з ним не можу – ця робота мені потрібна. А він розуміє, що зараз не знайде на моє місце гідну заміну, яка буде робити стільки, як я. Так ми й працюємо, у так званому стані “холодної війни”.

– Не починай. Ти ж знаєш, що я нічого не можу з цим вдіяти. Знайти нову роботу з такою оплатою я не зможу зараз. Навіщо тоді зайвий раз згадувати.

– Так, вибач. Але ж зла не вистачає просто. Ти ж молода дівчина, тобі потрібно на побачення та вечірки ходити. А ти раз у місяц в бар зі мною сходиш в кращому випадку і все, далі тільки робота-дім-серіали-книги. А якщо не це, то пропадаєш на своїх заняттях з танців. Не можна так продовжувати, вся молодість повз пройде, моргнути й не встигнеш.

Мої заняття – ще одна річ, що не дозволяє мені зійти з розуму, поки відкадую гроші. Я підробляю у школі моєї викладачки з університету. Там працюю з групою дівчат 18-25 років, допомогаю їм через танець розкрити своє тіло, відчути себе сексуальною та жіночною. Моя група невелика, але охочих стає все більше. Взяти всіх не дозволяють умови, так як основна спеціалізація школи направлена на дітей та підлітків. Та й я можу виділяти на це тільки по три години два рази на тиждень – в суботу та середу, адже, на жаль, за це не отримую коштів. Марина Степанівна просто пішла мені на зустріч і дозволила запровадити цей експериментальний курс, коли я їй розповідала про свою мрію. Вона сказала, що так у мене буде змога відчути себе викладачем, щоб точно впевнитись, чи підхожу я на цю роль. 

Вже рік пройшов з моменту, як я перший раз стала на місце викладача-хореографа. І кожен раз я знову й знову переконуюсь, що це абсолютно моє. Я на цих заняттях просто відпочиваю. Для мене це ще й можливість завжди залишатися у формі і займатися тим, чим мені подобається. Ба більше, я ще й почала знімати невеликі онлайн-уроки, які публікую на сторінках в соціальних мережах. Завдяки ним, я вже маю свою невелику аудиторію, схвальні відгуки від якої дають мені сил продовжувати йти до своєї мрії.

– От відкрию студію, тоді й розслаблюся. А зараз – мене все влаштовує. Ніщо і ніхто не відволікає. Стосунків я теж поки не хочу. Тому давай закриємо цю тему.

– Ой, біда ти на мою голову. Не можна відкладати життя на потім. Хоч я тебе й люблю, але мізки тобі конче необхідно вправити.  Це не остання наша розмова. Я ще Софу підключу, тоді не відвертишся вже. 

– Добре-добре, – я підняла руки у жесті “здаюся” та не змогла стримати сміх, адже під час цієї тиради в Таші було таке смішне войовниче обличчя. 

Ми гарно пообідали і наговорилися. Хоч і живемо разом, але через роботу іноді можемо бачитися тільки вранці. Таша, до речі, актриса театру. Скоро відбудеться її дебют у якості головної героїні відомої п'єси. Вже дуже чекаю цього. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно