Мирослава Горностаєва - За мости відповісте…

сказав Віктор, коли я виголосив перед ним промову про енергетичну цінність заповідника, — Острів це навіть не флора з фауною… І не тільки історія… Це Сила…

Коп, як я дражнив Віктора на американський штиб, добув з письмового столу зошит, з якого стирчали газетні вирізки і ще якісь друковані папірці.

— Ось подивись, — сказав, — вісімнадцяте століття… Російська армія веде турецьку війну… Солдати рубають дерева, перекопують Острів редутами. Якраз у районі Святилищ… Починається чума… Хто не втік, той помер…

Я слухав з цікавістю. Знав, що просто так Віктор не завів би цієї розмови.

- Імператриця дарує Острів Потьомкіну. Той збирається будувати тут палац… Швидко по тому раптово помирає в дорозі…

Коп знову зашелестів папірцями.

— Німці — меноніти… Жили на Острові близько ста літ… Покинули його, бо, за словами одного з керівників громади, «не мали ні в чому щастя».

Знову шурхіт папірця.

— Архітектор Вознесенський… Побудував мости через Острів… Мости… Через місяць опісля закінчення будівництва чи — то помер, чи — то наклав на себе руки.

— Попередній міський голова, — продовжував Коп опісля паузи, — активно пробивав ідею нових мостів… За будівництво пропонував розплатитись з інвесторами землею Острова… Помер… дуже загадково. Принаймні, пів-міста впевнено, що його отруїли.

Коп закрив зошит. Сказав тихо:

— Це лише те, що на поверхні. Я маю більше інформації.

— Чого це раптом ти зацікавився мостами? — спитав я.

— Це не для преси, — буркнув Коп. Я зітхнув.

Але у мого приятеля видно свербів язик.

— Тільки тобі… І не для друку. Вбито двоє людей. Будівник і сторож. Обоє — протягом тижня, в один і той самий час, близько півночі. Сторож був на своїй зміні, будівник затримався у друга, також сторожа. Обом відрізано голови.

— Чого? — перепитав я ошелешено.

— Голови відтято холодною зброєю, можливо великим ножем, або шаблею, — продовжував спокійно Коп, — дуже гострою, за словами мед експертів — ідеальний зріз… Після смерти вони ще йшли… без голів… Тіла знайшли у кільканадцятьох метрах по сліду крови.

— Охрініти! — вирвалося у мене, — просто кіно «Горець»… Залишиться тільки один…

— Ти, журналюго, дурний, — серйозно мовив Віктор, — Це люди… У них родини…

— Та в’їхав я… Але ж це означає…

— Третій випадок, — продовжував Віктор, — на щастя не закінчився смертельно. Директор заповідника затримався на роботі… На нього напали в приміщенні музею… За його словами він бачив в руці у нападника довгого ножа, навіть більше — щось схоже на шаблюку. Врятувало його те, що він встиг зачинитись у кабінеті. Нападник двері вибивати не став. Потерпілий говорить, що чув якісь голоси, але в тому не впевнений. Нападав на нього один… невисокий, з довгим волоссям… Це все, що він встиг роздивитись. Про попередні випадки директор нічого не знає, як і не знає ніхто… Нам наказано мовчати. І ніяких контактів з пресою.

— Це означає, - повторив я, — що на Острові орудує маніяк?

— Угу, — озвався Коп., - який ти здогадливий.

— Але ж музей далеченько від мосту…

— Схоже, що наш друг іде по висхідній. Читав написи на Вознесенських мостах?

Я кивнув. Опори мосту Вознесенського були геть списані графіті. «За мости відповісте!» А в одному з написів конкретно називалося директорове прізвище.

— Отож бо, — сказав Віктор, — ти часом нікого не підозрюєш?

Я здвигнув плечима. Знав людей, котрі з задоволенням одірвали б голови авторам проекту осквернення Острова, але жоден з них на мав талантів нінзя…

Віктор пообіцяв тримати мене в курсі розслідування в обмін на корисну інформацію. Це не дуже мені сподобалось, дуже бо змахувало на сексотство. А з другого боку… Маніяк з гострим ножем… відрізані голови… От аби він прирізав когось з тих, хто нагорі… Скажімо, кращого друга Президента, того, що мав українське прізвище, пишні кучері і невідому національність… Чим завинили роботяги? Та й директор… Пішаки…

Але вбивства припинились. А ще через тиждень до мене в редакцію зателефонував один знайомий.

Хлопець називав себе Туром. Як його звали насправді, я мабуть ніколи не дізнаюся. Познайомилися ми з ним на одному з Купальських свят. Колоритна така постать — високий, русявий, очі сірі, риси обличчя ніжні як у дівчинки. І вираз на цьому обличчі… такої сили і зверхности. В наші часи це велика рідкість. Я бачив подібний вираз лише раз — на лиці одного рок-співака. Це не понти, не гра… Це природжене.

— Потрібно зустрітися, — сказав Тур.

Я погодився і тут таки призначив місце зустрічі на одному з Святилищ. Тур був дуже дивною особою. Він встиг уже побувати і скінхедом, і рокером, і сатаністом… Все це, за його словами, переріс. В розмові сипав цитатами з Ніцше, Шопенгауера та Гурджієва. Років мав щось ледь за двадцять. Це він вказав мені місце шабашу дияволопоклонників з М. Екстрім у мене тоді був — запам’ятав надовго.

Якщо вже Тур хотів зі мною поговорити, то це міг бути матеріял на цілу сторінку. А тому в призначений час, увечері я вже сидів під молодим дубком, дивився на камінні кільця Святилища і виглядав юного неформала.

Тур з’явився з боку Молодечого вибалку… В джинсах та вільній чорній футболці, що обвисала на нім мішком. Я вже бачив його якось в цьому прикиді. На футболці спереду було зображено перевернуте розп’яття та напис англійською: «Христос є моїм ворогом». Ззаду мав бути ошкірений кістяк у білій хламиді і напис, також англійською: «Диявол є моїм братом». Причому у Тура навіть в думках не було когось шокувати. Він просто носив це і все. А я кожного разу мимоволі думав про те, скільки людей в нашому місті здатні зрозуміти написи, і що вони при тому відчувають.

Тур привітався скинувши вгору праву руку. Я відповів йому тим самим.

— Я хочу, — почав він без передмови, — розповісти… Тобі, бо більше нікому… Завтра я їду геть…

Він сів поруч і втупився в носки своїх кросівок.

— Може підемо в більш затишне місце? — запропонував я, — може хтось прийти…

— А, все одно… Це недовго.

Я дістав диктофон, поглядом спитавши дозволу. Він кивнув:

— Пишіть…

***

«Я не оповідатиму про себе, бо в цьому немає сенсу. Я з тих, хто буває старим уже в юності.

Я рано зрозумів, що живу серед потолочі та рабів. І захотів стати вільним…

«Вільним від чого? — питав Заратустра, — нехай же твій погляд скаже мені відверто: вільний для чого?»

Та хіба може вільна людина жити серед потолочі? І я заволав, що є самотнім.

Бо я не знав та й не знаю досі для чого прагнув волі.

«Колись дух був