Мирослава Горностаєва - За мости відповісте…

В кожному місті є, напевне, свої загадкові місця, або люди, з якими траплялися дивні події… Не є винятком і наше, на вигляд цілком звичайне промислове місто… Сім оповідок циклу доводять — страшне і таємниче трапляється з добрими і не дуже добрими людьми не тільки в американському штаті Мен, оспіваному Ст. Кінгом…
До циклу «Жахливе місто Z…» входять такі оповідання: «За мости відповісте», «Той самий закрут греблі», «Чорна магія для «чайників», «Трамвай, що заблукав», «Тут вони танцюють», «Ти тільки простягни руку», «Страшний мобільний телефон».

За мости відповісте…

(Розповідь журналіста)

Про те, що я розповім, ніколи не напише жодна газета. Навіть «Інтєрєсная…»

Кілька років я працював в одній з обласних газет міста Z., яка гордо іменувала себе «всеукраїнською». Місто в сенсі преси було мало цікавим. Україномовним був лише губернаторський офіціоз, який майже ніхто не читав. Враження складалося таке, що його працівникам дано завдання — зробити свою роботу якомога гірше. Решта міських видань по великому рахунку відріжнялися між собою лише назвами.

Мій редактор, однак, так не вважав.

«Ми мусимо, — любив повторювати він, — знайти золоту середину між серйозним тижневиком і бульварщиною»

Або — «Ми мусимо стати газетою на всі смаки».

Отак і з’явилась в нашій газеті двадцять четверта сторінка. А я став її дописувачем.

Рубрика мала зватися «Очєвидноє — нєвєроятноє». Я, щоправда, хотів було назвати її улюбленим виразом детектива Малдера з серіалу «Цілком таємно»: «Істина за межами досяжного», звісна річ, в російському варіанті. Просто і зі смаком.

Та редактор не дозволив. Для загалу, мовляв, ця назва нічого не говорить, а телепередачу «Очєвідноє — нєвєроятноє» ще пам’ятає більшість пенсіонерів міста Z.

Я подумав, що більшої дурниці не чув, але ж не будеш сперечатися з власним шефом. І почав працювати.

Я лазив по скелях Острова з любителями — скелелазами, користуючись їхнім саморобним обладнанням, човгав по каналізації з діггерами, ганяв по розбитих дорогах на справжньому «Харлей — Девідсоні», міцно ухопившись за талію ватажка байкерів на прізвисько «Скелет», проводив ночі на старих цвинтарях (одного разу мене прийняли за осквернителя могил і забрали у відділок), ночував на відкритому археологами Святилищі бронзової доби, біля якого було тогочасне ж поховання, приймав участь в лицарських турнірах «рольовиків» та фанатів Рональда Руела Толкієна, стрибав через Купальське вогнище в ніч сонцестояння (у червні, а не у липні), стояв в колі з древніх каменів зі смолоскипом у руці, поки жрець Перуна закликав своє Божество, сидів в кущах Пугачової балки у Велику Ніч, вона ж Хеллоуін, спостерігаючи за дійством приїжджих з М. сатаністів (отут я міг отримати не тільки по морді, але й ножем у живіт), брав інтерв’ю у скінхедів, рокерів, чорнокнижників, операторів рунної магії, ельфів, гномів, жерців, відьом, астрологів, екстрасенсів, визнавців слов’янського Дажбога, скандинавського Одіна, індійського Крішни, та єгипетського Озіріса.

Чесно кажучи, я й не підозрював, що в зачуханому Z. стільки цікавого люду. Більшість з них йшла на контакт з пресою доволі охоче і не виявляла агресивности, за винятком, звісно, сатаністів. Як я на них вийшов, це окрема історія, і тут їй не місце. Але у всіх цих людей, повз всі розбіжності, була одна спільна риса.

Їх наче магнітом притягував Острів.

Про Острів у наші часи писалося і пишеться багато… Але, якщо полишити за кадром пишномовні епітети на зразок «серце України», чи «колиска козацтва», залишається ота істина, котра за межами досяжного. Там щось є… Якась древня сила… З витоками — «вікнами» в окремих місцях. Люди, що йдуть туди жерти шашлики і гадити, того не відчувають. А хто відчує — вже не буде гадити і жерти шашлики на прадавніх каменях.

Ті, хто хоч зрідка дивиться телевізор, може згадає епопею з мостами через Острів. Коли я перебрався до N — ська, а згодом і до Києва, я часто розпитував людей з ріжних кутків країни як вони ставляться до ідеї прокласти швидкісну трасу по землі, котра є скарбом для археологів і, до речі, Національним Заповідником з унікальною флорою. Обурення доводилося чути дуже рідко. Найчастіше, навіть у запеклих патріотів виринала думка, яку блискуче озвучив міський голова Z. Мовляв, ми любимо патякати, жаліємо пташок і метеликів, а настав час пожаліти себе і своїх дітей.

Тоді я питав, а чи змогли б французи задля розширення паризьких вулиць прокласти дорогу через собор Нотр — Дам.

«До чого тут собор, — часто чулось у відповідь, — це ж тільки Острів…»

Тому проти мостів з дорогою через заповідну зону протестувала лише жменька екологів та неформалів, серед яких були двоє знайомих мені жерців-язичників. Вони дібралися навіть до Президента, і той пообіцяв… Оце я чув на власні вуха, бо теж приймав участь в акції. Мости мали будуватись в обхід заповідника, нижче Острова.

Потім почався добре спланований дурдом… З пікетами, на яких людей привозили просто із заводів великими «Ікарусами»… З гаслами «Президент проти мостів, а ви?» З чисельними обуреними статтями в місцевій пресі і з гнівними листами трудящих.

Моя газета, треба віддати їй належне, стояла трохи осторонь цього бедламу. Хоча мого нарису, де я описував акцію голодування в Києві за рятунок Острова, редактор не прийняв.

«Пиши, — сказав, — про літаючі тарілки. Отой нарис про НЛО над Петрівкою у тебе вийшов незле.»

Редактор був патріотом, і навіть вів в нашій газеті україномовну сторінку. Але він добре знав, які «бабки» зав’язані на цьому будівництві. Люди, які вклали кошти в ці мости, мали змогу заткнути непокірним роти і через меншу суму. І не тільки редактору провінційної газетки.

Президент будівництво дозволив… Дозвіл підписав і директор заповіднику, великий природолюб, автор кількох розчулених книг про Острів…

В самий розпал історії з мостами археологи відкрили в районі майбутнього будівництва поселення чотирьохтисячолітньої давности.

Посередині селища колись був камінний храм. А трохи віддалік — поховання.

І саме сюди мала стати свого часу «лапа» мосту.

Ось тут — то воно й почалося, «очєвідноє — нєвєроятноє».

Одним з моїх журналістських здобутків було вміння підтримувати добрі стосунки з героями своїх нарисів. Часом це могло дати цікаву інформацію. А часом — просто дружні відносини.

Якось я спускався в каналізацію з діггером, котрий «по життю» працював слідчим у кримінальних справах. Пікантність ситуації полягала в тому, що ці дві лінії його життя не перетиналися. Ні його колеги, ні приятелі — екстремали не знали про подвійне життя цього чоловіка. Я сам дізнався випадково. Коли ото мене замели в КПЗ, запідозривши в осквернені могил з метою продажу «на метал» сталевих огороджень, вкрадених на Листопадовому цвинтарі.

Віктор, ім’я я звісно змінив, виручив мене. І з того часу ми потоваришували.

Якось я був у нього в гостях. Віктор жив самотою — дружини у ментів довго не затримуються. А особливо — у ментів з екстремальним хобі.

Мова зайшла за мости та Острів, бо якраз тоді ця тема набрала найбільшого розголосу.

— Маєш рацію, —