Жоель Дікер - Зникнення Стефані Мейлер, Жоель Дікер

знаємо, що за проект очікує тебе, але бажаємо успіху в цій справі. Знай, що нам бракуватиме тебе в поліції, а особливо бракуватиме тебе нашим жінкам, які під час благочинних ярмарків поїдали тебе очима.

Вибухнули бурхливі аплодисменти. Майор приязно поплескав мене по плечу, потім я спустився зі сцени, щоб привітатися з присутніми на цій церемонії, перш ніж вони кинуться до буфету. Коли залишився сам, до мене підійшла дуже гарна жінка років тридцяти чи й більше, з якою я, здається, досі ніде не зустрічався.

— То це ви той славетний Капітан 100%? — тоном спокусниці запитала вона.

— Та начебто, — усміхнувшись, відказав я. — Ми знайомі з вами?

— Ні. Мене звати Стефані Мейлер. Я працюю в «Орфея кронікл».

Ми потисли одне одному руки. Стефані сказала:

— Ви не заперечуватимете, якщо я називатиму вас Капітан 99%?

Я насупив брови.

— Ви натякаєте на те, що я не розкрив котроїсь із моїх справ?

Щоб відповісти на те запитання, вона дістала зі сумочки ксерокопію з «Орфея кронікл» за 1 серпня 1994 року і простягнула мені.

УБИВСТВО ЧОТИРЬОХ ЛЮДЕЙ В ОРФЕЇ:

МІСЬКИЙ ГОЛОВА І ЙОГО РОДИНА МЕРТВІ.

У суботу ввечері міського голову Орфеї Джозефа Ґордона, його дружину і десятирічного сина знайшли вбитими у будинку, де вони мешкали. Четверту жертву звали Меґан Падалін, тридцять два роки. Немає сумніву, що молода жінка, яка здійснювала пробіжку і була неподалік від місця злочину, стала мимовільним свідком убивства. Їй всадили кулю в потилицю біля дому міського голови.

Нижче вмістили знімок: я з Дереком Скоттом, колегою зі слідчої бригади, на місці злочину.

— Та й що з цього? — запитав я.

— Ви не розкрили цієї справи, капітане.

— Що ви оце кажете?

— 1994 року ви помилилися з винуватцем. Гадаю, вам треба дізнатися про це, перш ніж ви підете з поліції.

Спершу я подумав, що це кепський жарт моїх колег, потім зрозумів, що вона це каже серйозно.

— То ви провадите своє власне розслідування? — запитав я.

— У певному розумінні, пане капітане.

— У певному розумінні? Щоб я вам повірив, треба, аби ви розповіли мені більше.

— Я кажу правду, капітане. Незабаром матиму зустріч, яка надасть мені неспростовні докази.

— Яку зустріч?

— Пане капітане, — сказала вона, — я ж не дебютантка. Такої нагоди не проґавить жоден журналіст. Обіцяю, як настане пора, поділитися з вами всіма матеріалами. А поки що прошу зробити мені таку ласку: надайте доступ до справи, що зберігається в поліції штату.

— Ви називаєте це ласкою, а я вважаю, що це шантаж! — відтяв я. — Спершу покажіть мені матеріали вашого розслідування, Стефані. Це дуже серйозний закид.

— Знаю, капітане Розенберґу. Та й у мене немає бажання дублювати поліцію штату.

— Нагадую, що ви зобов’язані ділитися всією важливою інформацією з поліцією. Таке правило. Я можу навіть влаштувати обшук у вашій газеті.

Здається, Стефані розчарувала моя реакція.

— Що ж, тим гірше, Капітане 99%. Я гадала, вас це зацікавить, але ви вже думаєте про вихід на пенсію і той проект, що про нього казав у промові майор. Що ви там хочете утнути? Реставрувати старого човна?

— Це вас не стосується, — відтяв я.

Вона стенула плечима і вдала, ніби йде. Я знав, що це не так, і справді, вона зупинилася й обернулася до мене.

— Відповідь перед вашими очима, пане капітане Розенберґу. Тільки ви її не бачите.

Я був заінтригований і водночас роздратований.

— Не можу встежити за вашою думкою, Стефані.

Вона звела руку до моїх очей.

— Що ви бачите, пане капітане?

— Вашу руку.

— Я показую пальці, — поправила вона.

— Але я бачу руку, — нічого не втямивши, відказав я.

— У тім і річ, — сказала вона. — Ви бачите те, що вам хочеться бачити, а не те, що вам показують. Отак ви помилилися і двадцять років тому.

То були останні її слова. Вона пішла, лишивши мені свою загадку, візитну картку і ксерокопію статті. Підійшовши в буфеті до Дерека Скотта, мого колеги зі слідчої бригади, що зараз скнів у адміністративному відділі, я показав йому ту відбитку.

— У тебе аж обличчя змінилося, Джессе, — усміхнувся він, з цікавістю розглядаючи ту давню статтю. — Що вона хотіла від тебе?

— Це журналістка. Каже, 1994 року ми дали хука. Мовляв, завалили слідство й помилилися з винуватцем.

— Що?! — мало не вдавився Дерек. — Це щось неймовірне!

— Знаю.

— А що вона тобі сказала?

— Що відповідь у нас перед очима, а ми її не бачимо.

— Не вірю, — сказав він і вилаявся. — Це якась другорядна писака, що хоче зробити собі дешеву рекламу.

— Може, й так, — замислено мовив я. — А може, й ні. Озирнувшись на паркувальний майданчик, я побачив Стефані, яка сідала в авто. Вона помахала мені рукою й гукнула:

— До зустрічі, капітане Розенберґу!

Але ніякої зустрічі більше не було.

Тому що того дня вона зникла.

Дерек Скотт

Пам’ятаю день, коли розпочалася ця справа. Субота, 20 липня 1994 року.

Того дня ми з Джессом були на службі й вирішили повечеряти в модному ресторані «Блакитна лагуна», де Дарля й Наташа працювали офіціантками.

Натоді Джесс уже давно був із Наташею. Дарля була їхньою найліпшою подругою. Вона і намовила Наташу на те, щоб разом відкрити ресторан, і вони цілими днями працювали над цим проектом: подруги вже знайшли приміщення й тепер намагалися дістати дозвіл на той заклад. Вечорами і вихідними днями вони працювали в «Блакитній лагуні», відкладаючи половину заробітків, щоб укласти їх у той проект. Намагалися працювати в адміністрації чи на кухні, та власник «Блакитної лагуни» казав їм:

— Із вашими гарненькими личками та кругленькими дупцями місце вам у залі. І не скигліть, там ви заробите більше грошенят, ніж на кухні.

І він мав цілковиту рацію: більшість відвідувачів приходила до ресторану, щоб її обслужили ці дівчата. Вони були вродливі, лагідні, з чарівними усмішками. У них були всі дані для успішного бізнесу, тож ніхто не сумнівався, що той майбутній ресторан матиме шалений успіх, і всі про це тільки й балакали. Я весь час набридав Джессові проханнями заглянути до «Блакитної лагуни» й випити кави, коли там були ці дівчата. І коли вони удвох працювали у