Марина Комарова - Кохаю. Цілую. Твій дах, Марина Комарова

2

- Вибачте, - сказав він ще раз.

Віталік зашипів. Він взагалі вважав, що вінець природи - це коти. Після них йшли людські жінки і сардини в маслі. Самці класу ссавців ряду приматів перебували на останньому щаблі розвитку. Як справжній чоловік Віталік любив мене і ревнував до всіх, хто намагався зазіхнути на господиню і місце котика в її ліжку.

Мені допомогли встати та критично оглянули з ніг до голови. Благо, не ті обсяги, щоб огляд міг затягтися.

- Забилися? - запитав чоловік.

Правда, це більше схоже на твердження, ніж на питання.

На обличчі, до речі, особливого каяття не помітно. Сволота. Міг би хоч зробити вигляд, що засмучений. Хоча хто його знає, як нині прийнято у цих сучасних, багатих і задоволених життям.

- Нічого, переживемо, - відповіла я, побачивши смаглявих винуватців нашого падіння вже десь внизу.

- Тобто як це переживемо?! - обурилася Сашка Чубач, яка, як виявилося, спостерігала всю сцену з самого початку.

Подруга практично врізалася між нами, втупившись на чоловіка розгніваним поглядом. Видовище то ще. Сашка вище за мене, вона попеляста білявка, непосида і ... кілька екзотична зовні панянка. Як я віддаю перевагу яскраві кольори і зовсім папужачі прикраси, так Саша просто обожнює, щоб було стильно. Воно, звичайно, здорово, але часом не вписується в реалії суворих буднів. Зараз ось вона в білому. Приталені куртка з модним коміром і косою блискавкою, коротка біла з сріблом спідниця, білі ботфорти, сумка теж біла, з короткими шипами та камінням. Описую сумбурно, але виглядає добре. Тільки ... не для дощової київської осені.

- Він не винен, - тихенько сказала я, смикнувши подругу за рукав.

А потім і зовсім сунула їй валізу, бо Віталік і так рознервувався, тому звіра краще тягти мені.

Чоловік дивився на мене, трохи примружившись. Обурення Саші його не особливо вразило, але моя квола персона явно турбувала. Трохи.

- Ви впевнені, що все в порядку? - запитав він.

- Чи впевнені, - твердо промовила я, потягнувши подругу вниз по сходах. - Ми підемо. А ви там ... на всі боки дивіться. А то мене не буде, раптом впадете на що тверде.

Після чого відвернулася, подумки  вражаючись власній зухвалісті. Мабуть, чимось стукнулася, раз таке видала. Обернутися і подивитися на чоловіка совісті не вистачило, як і залишків сміливості.

Саша ледве встигала за мною.

- У нього було таке обличчя ... - почала було вона, а я закотила очі.

Звичайне обличчя, яким він мало не в'їхав в підлогу. Нічого дивного. Правда, швидше за все, його не зіпсували б не синяк, ні садина. Ех ... щось я сьогодні якась романтична. Напевно, від недосипу.

- Ти чим займалася, поки я їхала? - підозріло поцікавилася Сашка.

- Чекала тебе, - відповіла я чисту правду.

Знову побачивши смаглявий натовп небезпечних іноземців, я мудро вирішила почекати, поки вони вийдуть. В цей же час погляд зачепився за жінку похилого віку в дорогому пальто. Сиве волосся акуратно покладено у гарну зачіску, в вухах і на пальцях поблискують прозорі камені, і це зрозуміло не дешеві скельця. Сумка... я якось бачила таку у нас на «Фабриці». Ціна дорівнювала приблизно моїм десяти зарплатам. Дама, здається, теж когось чекала. Поглядала на всі боки, а потім плавним рухом відсувала рукав і дивилася на золотий годинник.

- Зараз таксі зловимо, - тим часом сказала Сашка, заправивши за вухо попелясте пасмо. - В таку погоду до біса цей громадський транспорт. Не хочу страждати і тулитися.

- А потім відмивати білі чоботи, - зауважила я.

- На себе подивися, - фиркнула вона.

А що? У мене червоні черевички на платформі. Практично, логічно і не так швидко брудниться. Ну якщо, звичайно, не опускати ноги в калюжу. Тоді буде куди проблематичніше що-небудь відчистити.

Ми вийшли з будівлі вокзалу. Тут же налетів холодний вітер, пробрав до кісток.

Віталік обурено пискнув. Ось же трепло в котячому обличчі. Не може мовчки страждати, всіх неодмінно треба про це сповістити.

Сашка визирала нашу машину в потоці повільно рухаючихся автомобілів. Вічно тут так. Не пробка, звичайно, але така... рідка пробка. Бо транспорт плететься ледве-ледве, а народ все прибуває та прибуває.

Я поставила Віталіка на землю і сунула руки в кишені, тупаючи, щоб не замерзнути. Погодка тут примхлива. Після рідного півдня вічно потрібен час, щоб звикнути до більш прохолодної столиці і налаштуватися на її клімат.

- Що, вже їдете? - Сашка повторно набрала таксі. - П'ять хвилин? Чекаємо!

- П'ять хвилин - дуже розтяжне поняття, - промовила я, простеживши, як повз пройшла літня дама, на яку я звернула увагу кілька хвилин тому.

Вона зупинилася біля дороги, трохи насупилася, потім відкрила нечувано дорогу сумочку. Задзвонив телефон, дама взяла трубку. І не помітила, як з сумки вислизнув чорний цилиндричний футлярчик. Зробила крок, наближаючись до дороги і не озираючись.

Я не роздумувала.

- Тримай таксі, - швидко кинула Сашці та, прискоривши крок, попрямувала до жінки.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍