Андре Моруа - Мистецтво і життя. Збірник

мистецтва, а й тому, що вади його героїні, як і самого Флобера (пам’ятаєте його вираз: «Мадам Боварі — це я»?), — «це ж і твоя вада, лицемірний читачу», — звертається Моруа до нас. При цьому він посилається на Жюльєна де Готьє, який назвав «боваризмом» умонастрій людей, що марно прагнуть уявити себе іншими, ніж вони є насправді. Бальзак багато чого навчився у Вальтера Скотта і Фенімора Купера.

Проте рух мистецтва забезпечується не наслідуванням старих, хоч і високих, зразків, яке Моруа категорично відкидає. Переконаний у нерозривному зв’язку мистецтва з конкретно-історичними умовами, з епохою, він доводить необхідність його оновлення, що відповідало б рухові часу. Цей шлях — єдино вірний і перспективний. Вітаючи усе нове, що привносять час і майстри, Моруа переконаний, що «можна любити Дебюссі, але водночас зовсім не обов’язково нехтувати Бетховеном. Можна захоплюватися Валері, але водночас зовсім не обов'язково перестати захоплюватися Мюссе». Він, до речі, вбачає надзвичайну схожість між поезіями Мюссе і віршами, які з’явилися у Франції під час другої світової війни. Ніщо не народжується на порожньому місці, і не можна не схилятися перед майстрами минулого. Так, з джерела премудрості Монтеня черпали натхнення Паскаль і Ларошфуко, Мольєр, Шекспір. Та різні епохи породжують різні, свої власні форми мистецтва.

Моруа обстоює новаторство, свободу митця. Мислячи діалектично, він доводить відносність істини у мистецтві. «Ніщо так швидко не старіє, як новизна», — не раз цитує він Поля Валері. Справедливість цих слів він доводить, зокрема, на прикладі мистецтва Кокто, який це зрозумів. Мистецтво «авангарду» скоро стає шаблоном. Щоб збудити інтерес публіки, слід безперервно змінюватись. І Кокто, який «інстинктом вгадав цю стратегію сюрпризу», несподівано повертає від створювання нових форм — тут, на думку Моруа, він виявив надзвичайну винахідливість — до класицизму. Зміна форм у театральному мистецтві, до яких вдавався Кокто, драматург-новатор, не означає суперечності його естетики. «Вічні істини живуть у мистецтві, змінюючи форму», — такий загальний висновок робить Моруа, спостерігаючи творчий шлях Кокто і маючи на увазі загальнолюдські цінності.

Відносність істини у мистецтві — у розумінні засобів відтворення дійсності — Моруа доводить, розглядаючи поняття «романтизм», «класицизм», «реалізм». Жоден великий митець не може бути повною мірою ні класиком, ні романтиком, пише він в есе про Флобера. А про Стендаля каже, що, будучи за характером «класиком», він малює романтичних героїв. Бальзак «водночас і реаліст, коли він змальовує пані Марнефф або барона Юло, і романтик, коли обожнює пані де Морсоф», Флобер став автором найвизначнішого «антироману» свого часу, бо був «романтичним і антиромантичним», тобто був романтиком і бачив смішні сторони романтизму. З цим не можна не погодитись, хоча категоричне твердження, що «між 1815 і 1848 роками усі французькі романісти — Стендаль, Бальзак, Жорж Санд — були романтиками», — важко вважати незаперечним.

Відносність істини в мистецькому творі дається взнаки і коли звернутися до жанру сповіді. Так, письменник, пишучи сповідь, гадає, що воскрешає минуле, насправді ж він пише про те, яким він бачить це минуле сьогодні.

Новаторство дає «шанс для розвідників і предтеч», тобто відкривачів, які першими «кинуться у потік». Але Моруа засуджує письменників, які прагнуть новацій заради новацій. Людству потрібні не обов’язково нові, а вічні цінності. Бо «ефект шоку» — певний «електричний заряд», з яким пов’язане естетичне переживання, — швидкоплинний, інтерес до нього притупляється, і авангард скоро стає ар’єргардом. Новий час висуває нові духовні запити і потреби.

Слід зазначити, що Моруа чітко розмежовує поняття «новаторство» і «авангардизм», вітаючи перше і заперечуючи другий. У наші дні категоричність негативної оцінки явища, поширеного ще з перших десятиліть XX століття в усіх видах мистецтва, мабуть, викличе незгоду частини шанувальників як авангардистського живопису, так і літератури.

Моруа цікавлять пошуки нового покоління письменників — Клода Моріака, Мішеля Бютора, Алена Роб-Грійє, Наталі Саррот, яких він вважає блискучими умами і справжніми митцями. Та водночас він у праці «Шістдесят років мого літературного життя» зауважує: «У багатьох з цих нових творів (не в усіх) якийсь формалізм, щось нелюдське, від чого я інстинктивно відходив, повертаючись до своїх учителів — до Бальзака, до великих російських романістів». Гуманіста Моруа відштовхує це «щось нелюдське» у «новому романі», естетику якого він не приймає.

Андре Моруа дискутує з Альберто Моравіа, який виступив з лекцією про «Кризу роману», де доводив, що смерть цього жанру спричинена двома «відкриттями» XX століття: буденністю і підсвідомим мріянням. У традиційному романі, вважав Моравіа, щось завжди відбувається, у ньому є інтрига, а життя ніби найчастіше складається з буденних явищ, однакових для всіх. Джойс змалював життя буденної людини протягом буденного дня, — предтечею цього типу роману був Флобер. Сексуальне підсвідоме Фрейда, підсвідоме Юнга відіграють у нашій поведінці значно більшу роль, ніж ясна свідомість. Пруст увібрав у роман і буденне, і підсвідоме. Отже, Пруст і Джойс сказали все, і після них говорити нема про що.

Моруа категорично заперечує цю тезу італійського письменника. Світ не зводиться до буденного і підсвідомого, хоч вони й посідають у житті важливе місце. Існують дія, персонаж і суспільство. І ніщо не заважає об’єднати все у романі. Люди лишаються людьми, народжують дітей, борються і продовжують шукати у мистецтві більш доступний образ своїх власних почуттів і суспільних відносин. Є такі романісти, які лишаються вірними традиційному роману, — Дютур, Труайя, Дрюон, Базен, і у них є свій читач. «Матері-літературі вистачить місця на всіх», — підсумовує Моруа.

У статті «Роман не вмер», написаній у формі діалогу з уявним опонентом, Моруа полемізує з авторами абстрактного, безпредметного роману, захищаючи роман, який відображає реальний світ. Кант показав, пише він, що ми не можемо творити мистецтво поза формами нашого чуттєвого споглядання. Сьогодні, як і вчора, в основі роману — невідповідність уявлень про світ у героя (Люсьєн де Рюбампре, Фабріціо дель Донго, оповідач у Пруста) світові реальному, який відкривається йому.

Вітаючи новаторство, Моруа розуміє це не тільки як оновлення сюжетів і засобів, а передусім як пошуки нового змісту. Романіст має йти в ногу з часом. Тому й роман як жанр не вмер, хоч це намагаються довести певні літературні ідеологи; йому належить майбутнє. Поринаючи у живий світ, створений Толстим, мимоволі запитуєш себе, пише Моруа, «як ці бісові критики могли твердити, ніби роман — «застаріла» літературна форма. Ніколи не було написано нічого прекраснішого, людянішого, необхіднішого, ніж «Війна і мир» та «Анна Кареніна». А щодо термінології — «психологічний» роман, «соціальний», Моруа вважає це питання несуттєвим. «Це жаргон, сказав би наш учитель Ален», — відповідає він своєму уявному співбесіднику.

Сучасність митця — поняття широке і неоднозначне. Так,