Юліанна Бойлук - Ти - моя пристань, Юліанна Бойлук

— Хвилюєшся? Не варто. Все і так ясно. Валіде зараз заклопотана справами твого майбутнього гарему, тому вона не стане готувати твій від'їзд у санджак. Скоріше за все відмовить батька.

— Не смій навіть думати! Мама не вчинить так зі мною! Вона знає, як я довго я чекав на цю подію!

— Мураде, ти ж розумієш, якщо поїдеш ти, то поїде й вона. Вона не хоче їхати зі Стамбула. Хто контролюватиме Дільрубу? — питання було доречним. Так сталося, що у Повелителя було дві дружини: головна з них — наша Валіде Аміра Султан, яка подарувала Династії головного спадкоємця Шехзаде Мурада і дві Султанки (мене і молодшу сестру Гевхерхан), але ще є Дільруба Султан, мати нашого маленького Шехзаде Ердогана і п'ятнадцятилітньої Сафіє Султан. Так, я — найстарша дитина Падишаха, через рік народився Мурад, потім Сафіє, Гевхерхан (вони майже ровесниці) і нарешті Ердоган, якому лише виповнилося сім рочків. Ну, якось так. І, звісно ж, між нашою мамою і Дільрубою Султан завжди тривала страшна боротьба за увагу і любов тата. Якщо Мурад поїде в санджак, згідно з правилами, Валіде має відправитися з ним і залишити батька Дільрубі. Вона нізащо на це не погодиться.

— Але я вже не дитина. Сестро, як ти не можеш зрозуміти...?

— Я розумію. Просто кажу тобі, аби й ти розумів. Підготовка займе тривалий час. Гадаю, Маніса тебе чекає так же, як і ти її.

— Думаєш, Маніса? — в його очах засяяла надія. Авжеж, санджак Сарухан (він же Маніса) — головний, звідки шлях до трону найкоротший. Це велика честь — правити там.

— Не сумнівайся...

Мене не радувала новина про від'їзд Шехзаде, тому я намагалася заспокоїти себе в першу чергу. Якщо він поїде — він стане дорослим. З'явиться кохана, справи, потім дитя. Він перестане бути моїм любим братиком. Вже навіть тепер я жахливо ревную Мурада до всіх людей його оточення: чоловіків чи жінок без різниці. Не стану терпіти, щоб його таємниці вислуховували якісь сторонні люди. Шехзаде помітив мій сум, тому всміхнувшись пригорнув до себе:

— Не переживай, тебе заберу в першу чергу з собою.

— Кому ти треба? — знову відповідаю "люб'язністю", аби приховати свій похнюплений ніс.

— А хто ж тоді буде моїм Великим Візирем, якщо не ти? — багатозначно підморгує і ми обоє розтоплюємось у дзвінкому дружньому сміху. Ще трохи розмов, жартів та серйозних роздумів, як ми обоє, цілком заспокоєні, покидаємо покої та розходимося: Мурад — на навчання військової справи, а я — в гарем, де мандруватиму без мети і місії до полудня, ховаючись від служниць Валіде, що десь обов'язково шпигують за всіма нами.

Тікаючи від калфи матері, я мало не налетіла на Хатідже, служницю моєї тітки і сестри Падишаха Гюльчічек Султан. Вона так поспішала, що ледве не збила мене з ніг.

— Пробачте, Султано. Я не бачила вас, — пополотнівши, промовила вона. Навіть, якщо винна я, просити вибачення має служниця. Такі вже ці божевільні правила. Я всміхнулася:

— Нічого, я сьогодні хотіла стати невидимою. Певно, мені вдалося...

Окинувши налякану Хатун поглядом, я всміхнулася знову. Якщо вона тут, це могло означати лише одне — тітка у Топ-Капи. Я не знаю чи порадувала мене ця новина, чи навпаки засмутила. Мої почуття до батькової сестри були неоднозначними. Іноді, я любила її, іноді недолюблювала, особливо в ті випадки, коли вона сварилася з мамою. Що ж привело її в палац сьогодні? А ось зараз і дізнаюся. Запитально схиливши голову на ліву сторону, я вп'ялася в дівчину чорними очима. Цей жест багатозначно означав, що я зацікавлена. Зроставши між людьми досконалими, величними та пихатими, я навчилася бути такою ж, аби не виділятися. Мова жестів та поглядів була моїм улюбленим уроком, який подали мені мої рідні. Намагаючись дотримати слова, даного матері і залишатися собою, я все більше ставала схожою до них, однак, мало хто знав, якою я була насправді.

— А куди це ти так поспішаєш? Гюльчічек Султан у палаці? — спитала я, доброзичливо глянувши на неї.

— Так, Султано. Вона в Валіде Султан. А мені наказано знайти Мелек калфу.

— Он як... Я щойно бачила її в ташлику, — згадала я про те, як тікала від головної скарбничої гарему. Хатідже, подякувавши побігла за калфою, а я вже за мить легким весняним вітерцем мчала у покої великої Валіде Небахат Султан, управительки гаремом. Якісь інтриги і без мене? Ні, так не піде.

Двері, зроблені з червоного дуба, надійно закривали від зовнішнього світу всі секрети своєї мешканки. Змалку мене лякали ці покої. В них пахло інтригами та таємницями. Я люблю свою бабусю, ви не подумайте. Однак, проводити багато часу у неї я не хотіла, на відміну від Гевхерхан, яка навіть ховалася за ліжком, аби побути там якомога довше. Мені було набагато цікавіше зустрічатись із Валіде в гаремі чи саду. І ось я перед її дверима. Тут ціла свита служниць. Схоже, і Айше, донька Гюльчічек, приїхала.

— Повідомте Валіде Султан, що я прийшла.

Одна зі служниць покірно виконала мій наказ, а за хвилину повернулася.

— Валіде сказала, аби ви зайшли пізніше.

— Хто у неї?

— Гюльчічек Султан та Айше Султан, Султано.

— Ясно. Значить чекатиму, коли Валіде мене зможе прийняти.

Аби не пропустити нічого важливого, я стала очікувати прямо тут. Чого-чого, а браку терпіння у мене немає.

Близько за двадцять хвилин в коридорі почулися кроки. Я не могла не впізнати цю ходу: повільна, обережна, спокійна. Сумніву не було — наближається Дільруба. І справді, за хвилину фаворитка Падишаха вже підходила до мене. На її обличчі сяяла привітна посмішка. Я дивилась на цю посмішку та не могла зрозуміти чи то вона така лицемірка, чи справді рада мене тут бачити? Проте суто заради правил шаріату, я ввічливо кивнула головою, вітаючись із нею, як тільки пролунало з її вуст моє ім'я.

— Селіндж, яка ж ти красуня! Щодня стаєш все вродливішою. Знаєш, вчора Володар сказав мені, що ти увібрала в собі всі найкращі риси членів нашої Династії.

— Я вже знаю про це, Дільрубо Султан. Моїй Валіде Амірі Султан Володар теж казав це у священну ніч з четверга на п'ятницю. — така відповідь була зовсім не ввічливою, зараз у мені говорила кров моєї матері. Річ у тім, що ніч з четверга священна. Її батько проводить лише з головною жінкою, моєю мамою. Ну, це не дуже подобається іншій його фаворитці. Можна сказати, це її болюче місце.

Проте Дільруба не заважає мені жити і навіть це сприйняла з властивим їй спокоєм, тому я вирішила заговорити більш примирливо.

— Як мій брат?

Усмішкою осяялась жінка, почувши це питання. Вона могла говорити про нього вічність.

— Чудово, дякую. Сьогодні просився, аби я відвела його до батька. Сумує сильно. І тебе з Мурадом часто згадує. Дуже хоче погратися з вами. Сафіє йому мало.

— Я навідаю його якось. Мурад зайнятий, але, можливо, теж знайде час.

У цю мить з покоїв Валіде вийшла служниця, яка повідомила, що Султани чекають на нас. Двері відчинилися і ми з Дільрубою разом зайшли у покої. Мене турбувала причини такої секретності. Вже ж, певно, щось дуже серйозне обговорювали, що навіть мені не дозволено було зайти. Сподіваюся, зараз все з'ясується.

Валіде гордо сиділа на своїм величнім дивані в центрі покоїв. Одягнена у розкішну фіолетову сукню з золотою вишивкою на подолі та корсеті, вона виглядала, як завжди, велично. Велетенська корона красувалась у високій зачісці, а на шиї блищало масивне кольє з рубінів. Не зважаючи на роки, вона все ще була вродливою. Пухкі вуста сяяли усмішкою, а маленькі зморщечки навколо глибоких карих очей додавали її обличчю якоїсь особливої краси.

Поруч сиділа Гюльчічек. Вона не перейняла всього материного шарму, однак теж виглядала розкішно. А зараз у її очах сяяли нотки задоволення, немов вона досягла бажаного. Збоку на подушках сиділа моя кузина — прекрасна Айше. Темно-червоного кольору сукня підкреслювала її стрункість, а бронзовий пояс додавав гармонійного вигляду. Я добре ладила з Айше, хоч і ставилася до неї трохи з насторогою.

Поклонившись бабусі і тітці, гордо підійшла ближче, поцілувавши руку спершу Валіде, а потім і Гюльчічек.

— Султани, бажаю гарного вам дня! Валіде, невже ви сподівалися сховати від мене тітоньку і кузину?

Бабуся тепло всміхнулася, глянувши на мене.

— Сідай, Селіндж. І ти, Дільрубо, теж. Ні, люба, я мала обговорити з ними важливу подію. Тепер ви дізнаєтеся першими...