Шеклі Роберт - Безіменна гора, Шеклі Роберт

Аж здалека, з підгір'я, до нього долинув приглушений відстанню хор барабанів і свистілок. "Як це дошкуляє бідним хлопцям",— майнула думка.

— Ну гаразд,— сказав він.

Біля Північних воріт стояли троє тубільців і перекладач. За походженням тубільці були одного кореня із земним людством, сухоребрі, зовсім голі — дикуни з кам'яного віку.

— Чого вони хочуть? — спитав Моррісон.

Перекладач повідомив:

— Так от, містере Моррісон, суть у тому, що вони передумали. Вони вже не хочуть віддавати свою планету і ладні повернути всі подарунки.

Моррісон зітхнув. Як же їм пояснити, що "Наряд-замовлення 35" не є "їхньою" чи будь-чиєю планетою? Територією не володіють — її просто займають. І останнє слово тут за необхідністю. Ця планета швидше належить мільйонам переселенців із Землі, котрі дадуть їй лад, ніж двом-трьом сотням тисяч дикунів, що копошаться на її поверхні. Принаймні така філософія панує на Землі.

— Розкажіть їм ще раз,— повів Моррісон,— про розкішні резервації, де вони мешкатимуть. Ми їх забезпечимо їжею, одягом, відкриємо школи...

Нечутно підступив Денг:

— Ми їх приголомшимо щедрістю,— сказав він.— Кожному чоловікові — годинника, пару черевиків і рекламний проспект з насінництва. Кожній жінці — губну помаду, шматок мила і набір фіранок з натуральної бавовни. У кожне село — залізничну станцію, крамницю компанії і...

— Не втручайтесь не в свої справи,— урвав його Моррісон,— та ще й при свідках.

Денг знав правила гри.

— Даруйте, друзяко,— сказав він і відійшов.

— Вони кажуть, що передумали,— повторив перекладач.— Якщо бути точним, то вони воліють, щоб ми верталися до своєї лихої домівки, що на небі, а то нас знищать могутніми чарами. Священні барабани вже сплітають закляття і починають злітатися духи.

Моррісон жалісно глянув на дикунів. Щось подібне траплялося на кожній планеті, де були тубільці. Незаймані народи, уражені надмірним гонором і необізнані з силою технологічних цивілізацій, завжди вдаються до марних погроз. Первісних людей він знав дуже добре. Хвальки! Великі ловці кролів та мишей місцевого різновиду. А як пощастить півсотні отаких ловців запопасти виснаженого бізона, то вже вимордують його до повного знесилля і лише потім наважаться підступити ближче, щоб закатувати тварину на смерть своїми тупими дитячими списами. Отоді вже влаштовують бенкет, на всю губу! І такими стають героями — куди там!

— Скажіть їм, щоб забиралися геть к бісу,— рубонув Моррісон.— Скажіть, щоб не вешталися біля нашого табору, а то наскочать на такі чари, від яких їм буде непереливки.

Перекладач гукнув йому вже вслід:

— Вони нахваляються наслати на нас страшне лихо п'ятьма надприродними способами.

— Запишіть їх, може згодяться для вашої дисертації,— відказав Моррісон, на що перекладач весело ощирився.

Безіменну гору було заплановано знищити надвечір. Лернер пішов востаннє оглянути підготовчі роботи. Денг, як і належить спостерігачеві, пройшовся вздовж закладених зарядів і замалював усю схему. Потім усі залишили небезпечну зону. Підривники поприсідали у своїх сховищах. Моррісон попрямував до пункту керування.

Керівники підрозділів один за одним доповідали про наявність людей. Метеорологічний комп'ютер ще раз перевірив останні дані і зробив висновок про задовільний стан погоди. Фотограф востаннє клацав апаратом, щоб увіковічити приречену гору.

— Готуйсь! — подав радіокоманду Моррісон і вийняв запобіжники з головного детонаційного пристрою.

— Погляньте на небо,— стиха мовив Лернер.

Моррісон підняв голову. Сонце стояло на вечірнім прузі, а з заходу жовте небо затягалося чорними хмарами. У таборі запала тиша; на сусідніх пагорбах навіть ущух барабанний хор.

— Десять секунд... п'ять, чотири, три, дві, одна — нуль! — гукнув Моррісон і рвонув важіль. І зразу ж відчув, як по обличчю війнуло вітром.

За секунду до вибуху Моррісон стиснув важіль, інстинктивно намагаючись відвернути неминучу мить, бо ще не закричали люди, а він уже знав, що в схему мінування закралася фатальна помилка.

Потім, коли поранених відправили до лікарні, а мертвих поховали, Моррісон, лежачи на самоті у своєму наметі, намагався відновити хід подій. Звичайно, це був випадок: раптово змінився напрям вітру, під поверхнею виявилися надзвичайно крихкі гірські породи, несподівано вийшли з ладу амортизатори; крім того, два допоміжні заряди через нехлюйство, що межує із злочином, заклали в найнебезпечнішому місці.

"Ще одна ланка у довгому ланцюгу статистичних невірогідностей",— сказав він подумки і рвучко сів, випроставши спину.

І тут йому вперше спало на думку, що, можливо, хтось підсобляє аваріям.

Нісенітниця! Забудова планети — ризикована праця, що потребує застосування потужних сил. Аварії трапляються неминуче. А коли б ще хтось приклав руку, то сталася б катастрофа.

Він підвівся і почав міряти кроками вузький прохід у своєму наметі. Підозра падала на Денга. Суперництво між компаніями тривало. Якби вдалося довести неефективність роботи "Транстеран стіл", необачність її працівників, часті аварії, то вона втратила б ліцензію на розробку планети, а цим неодмінно скористалася б компанія Денга і він сам.

Однак Денг — надто помітна фігура. Тут винуватцем міг бути будь-хто. Навіть у малого Лернера знайшлися б свої мотиви. Справді, і довіритися нікому. Можливо, доведеться взяти до уваги й тубільців з їхніми чарами, які можуть виявитися, наскільки йому відомо, несвідомими психогенними маніпуляціями.

Він підійшов до дверей і кинув погляд на десятки наметів, скупчених у містечко, де жили його робітники. Хто винуватець? Як його знайдеш?

З пагорбів долинав приглушений безладний барабанний хор колишніх господарів планети. А перед очима непорушно громадилася гостроверха, понівечена, спустошена обвалами вершина безіменної гори.

Тієї ночі він не спав.

Наступного дня роботи велися звичайним ходом. Вишикувалися вервечкою потужні автопоїзди, навантажені хімікатами для згущування боліт, що розкинулися поблизу. Надійшов Денг, ошатний: у штанях кольору хакі і малиновій офіцерській сорочці.

— Агов, шефе! Якщо ви не проти, то я поїхав би з ними.

— Абсолютно,— відказав Моррісон, оглядаючи розчеплювачі самоскидів.

— Спасибі. Люблю такі операції,— сказав Денг, всідаючись у головному всюдиході поруч з картографом.— У таких операціях пишаєшся тим, що ти людина. Ось висушимо всі болота, освоїмо сотні квадратних миль площі, і там, де буяв очерет, заколосяться пшеничні поля.

— У вас є карта? — спитав Моррісон у Рівери, помічника майстра.

— Ось, прошу,— Лернер простяг карту Рівері.

— Так-так,— узявся розумувати Денг.— Болото — у пшеничні поля! Чудо науки! А якою несподіванкою це виявиться для його мешканців! Уявіть собі, як жахнуться риби, земноводні, озерні птахи та інші тварини,— там їх сотні видів,— коли цей водяний рай візьметься грудками, фактично закам'яніє разом з ними. Не поталанило їм. А з другого боку — чудове добриво для пшениці.

— Гаразд, рушайте! — гукнув Моррісон.

Валка рушила, і Денг весело махнув рукою. Рівера вибрався на кузов. Обганяючи ваговози, джипом проїхав Флінн, майстер-згущувач.

— Заждіть хвилинку,— зупинив його Моррісон і підійшов до джипа.— Я вас попрошу, наглядайте за Денгом.

Флінн здивовано звів очі.

— Наглядати за Денгом?

— Еге ж,— ніяковіючи, Моррісон потер долоні.— Бачите, я не можу його прямо звинуватити, але в нашій роботі забагато аварій. Якщо комусь вигідно показати нашу незугарність...

На обличчі у Флінна з'явилася хижа посмішка.

— Я наглядатиму за ним, шефе. За операцію не хвилюйтеся. Може, він піде за своїми рибками у пшеничні поля.

— От цього якраз і не треба,— попередив Моррісон.

— Ну звичайно, шефе. Я все зрозумів.

Майстер-згущувач ускочив до свого джипа і, сигналячи, погнав у голову колони. Валка ваговозів півгодини збивала куряву, поки останній з них пропав з очей. Моррісон вернувся до намету писати звіт.

Натомість він уп'явся поглядом у радіоприймач, чекаючи повідомлень від Флінна. От якби Денг щось накоїв! Нічого особливого, аби тільки можна було довести, що винуватець він. Отоді Моррісон мав би всі підстави розірвати його на шматки.

Минуло зо дві години, перш ніж із приймача почувся сигнал. Моррісон рвонувся відповідати, аж коліно забив.

— Це Рівера. У нас нещастя, містере Моррісон.

— Я слухаю.

— Як видно, головний всюдихід збився з курсу. Як це сталося — не знаю. Хто ж міг подумати, що штурман не знає дороги, йому за це досить платять.

— Не тягніть, кажіть, що сталося? — скрикнув Моррісон.

— Вочевидь, потрапили на тонку кору. Не встигли всі ваговози заїхати, як ґрунт дав тріщину. Під сподом — рідке багно. Усього залишилося шість ваговозів.

— Що з Флінном?

— Ми навели понтони, і багато людей врятувалося, але Флінна серед них немає.

— Ясно,— втомлено мовив Моррісон.— Гаразд. Сидіть на місці. Посилаю за вами амфібії. І слухайте, не спускайте очей з Денга.

— Це буде не так просто,— відповів Рівера.

— Це ж чому?

— Він сидів у головній машині. Йому не лишалося жодного шансу.

Нові людські жертви тяжко відбилися на решті робітників. Знервовані, вони з похмурим виглядом никали табором, шукаючи приводу до сварки. Відлупцювали пекаря, бо, мовляв, хліб мав якийсь підозрілий присмак. Ледь живим вирвався від них контролер водопостачання, котрий вештався біля бульдозерів без поважних на те причин. Але й на цьому вони не вгамувалися і вже позирали в напрямку селища тубільців.

Неподалік робочого табору, на скелях, дикуни вибудували нове селище. Там зібралося чимало провидців і чаклунів, котрі мали наслати закляття на захмарних демонів. Барабани не вщухали день і ніч, і щоб їх утихомирити, робітники вже пропонували знищити тубільців за допомогою вибухівки.

Моррісон підганяв людей. Проклали автомагістралі, а за тиждень дорожнє покриття потріскалося. Їжа псувалася з такою швидкістю, що це викликало тривогу, і вже ніхто не хотів харчуватися місцевими натуральними продуктами. Під час грози, незважаючи на громовідводи, що їх особисто встановив Лернер, в електростанцію влучила блискавка. Полум'я охопило половину табору, а коли пожежники поїхали по воду, виявилося, що хтось незбагненним чином відвернув найближчі струмки.

Спробували висадити в повітря безіменну гору вдруге. Цього разу одкололися всього кілька оповзнів чудернацької форми.