Шеклі Роберт - Безіменна гора, Шеклі Роберт

Коли Моррісон виходив із штабного намету, Денг, спостерігач, спав з роззявленим ротом, розкинувшись на брезентовому стільці. Моррісон постарався не розбудити його. Досить було свого клопоту.

Він мав зустрітися з депутацією аборигенів, тих йолопів, що безперестанку гримлять у свої барабани на стрімчаках. Потім треба буде простежити, як висаджують у повітря безіменну гору. Помічник Моррісона Ед Лернер уже був на місці. Та насамперед треба було розслідувати останню аварію.

До робочого табору Моррісон дістався опівдні. Саме була обідня перерва. Робітники, прихилившися до велетенських машин, посьорбували каву і жували бутерброди. На перший погляд усе було гаразд, але Моррісон мав чималий досвід у забудові планет, тож від його ока не сховалися лиховісні ознаки. Ніхто з ним не пожартував, ніхто ні на що не поскаржився. Люди мовчки сиділи в затінку машин-велетів на запилюженій землі і чекали ще якоїсь халепи.

Цього разу зазнав пошкодження великий бульдозер марки "Овенс". Він так і стояв, осівши на зламану вісь, полишений аварійною бригадою. Обидва водії чекали на нього в кабіні.

— Як це сталося? — спитав Моррісон.

— Я так і не второпав,— відказав старший водій, витираючи лоба.— Раптом кудись пропала дорога, а потім як понесе юзом...

Моррісон щось буркнув собі під ніс, пхнув черевиком громаддя переднього колеса. Такий бульдозер гупне з двадцяти футів на каміння і хоч би тобі що. Жодної подряпини на бампері. Найнадійніша модель. А тепер п'ять таких машин вийшли з ладу.

— Щось нам тут не таланить,— немов пояснюючи, докинув помічник водія.

— Бо забули про обережність,— сказав Моррісон.— Гасаєте цими бульдозерами, наче у себе на Землі. З якою швидкістю ви рухалися?

— П'ятнадцять миль на годину,— відповів старший водій.

— Так я тобі й повірив,— буркнув Моррісон.

— Слово честі! Це дорога... нараз щезла і край.

— Еге ж,— мугикнув Моррісон.— Ось що, хлопці, зарубайте собі на носі: це вам не швидкісна автострада десь в Індіанаполісі. Я знімаю з вас обох по половині денного заробітку.

Він крутнувся і пішов. Тепер хлопці розсердяться на нього. Добре, хоча б це відволікло їхні марновірні голови від подій на цій планеті.

Він був рушив до безіменної гори, коли радист, висунувшися з радіостанції, гукнув:

— Моррі, вас викликає Земля.

Моррісон зайшов до радіостанції. Підсилювач працював на повну потужність, однак голос містера Шотвелла, голови ради директорів компанії "Транстеран стіл" було ледве чути.

— Що вас там гальмує? — почув Моррісон.

— Та все аварії,— зітхнув у відповідь.

— Не припиняються аварії?

— На жаль, ні, сер.

На мить запала тиша. Потім містер Шотвелл продовжив:

— Але чому ж, Моррісоне? Згідно з нашими аналізами, на планеті м'який грунт. Хіба ж не так?

— Так, сер,— неохоче підтвердив Моррісон,— переживаємо смугу невдач. Але вважаю, виплутаємося.

— Не маю сумніву,— сказав містер Шотвелл.— Інакше й бути не може. Одначе за місяць ви не збудували жодного міста, жодного порту, жодного шосе! Вже з'явилася наша перша реклама. Не встигаємо відповідати на запити. Щораз більше бажаючих туди переселитися. Зважте, Моррісоне, торговельні заклади і побутові служби готуються до від'їзду.

— Мені це відомо, сер.

— Звісно, вам це відомо. Але вони потребують готової планети. До того ж їм необхідно знати певні строки заселення. Якщо їх не подамо ми, то це зробить "Дженерал констракшн", або "Земля — Марс", або "Джонсон і Хірн". Планет не так уже й мало. Вам зрозуміло?

Відколи почалися аварії, нерви в Моррісона підупали. Він спалахнув як смолоскип.

— Якого біса вам треба? Думаєте, я вам баки забиваю? Та беріть свій смердючий контракт і...

— Ну гаразд, гаразд,— поквапився його заспокоїти Шотвелл.— Я не маю нічого проти вас особисто, Моррісоне. Ми вважаємо, тобто, ми знаємо, що в галузі забудови планет вам немає рівних. Однак, акціонери...

— Я зроблю все, що в моїх силах,— пообіцяв Моррісон і вимкнув зв'язок.

— Так-так, нелегка справа,— пробуркотів радист.— Може, ті акціонери зволять самі прибути сюди зі своїми туристськими лопатками?

— Не переймайся,— кинув Моррісон і рушив надвір.

На пункті керування на нього чекав Лернер. З похмурим виглядом він утупився в приречену гору. Гора перевищувала земний Еверест, а її засніжені верховіття відсвічували рожевими барвами у променях надвечірнього сонця. Вона так і не отримала назви.

— Вибухівку скрізь заклали? — спитав Моррісон.

— За кілька годин закінчимо,— Лернер завагався. Крім офіційної посади помічника Моррісона, він мав ще й хобі — організовував заповідники. Це був невисокий ретельний чоловічок із шпакуватим волоссям.— Найвища гора на планеті,— промовив він.— Чи не можна було б її зберегти?

— Це виключено. Тут будуватиметься столиця. А на місці гори має бути океанський порт.

Лернер кивнув і скорботно поглянув на гору.

— Шкода. Туди так ніхто і не піднявся.

Моррісон рвучко обернувся і зиркнув на помічника.

— Бачите, Лернере,— мовив,— я знаю, що ніхто не піднявся на цю гору. Згоден, що її знищення має символічне значення. Але ви знаєте не гірше за мене, що гора повинна бути знищена. Навіщо загострювати проблему?

— Я ж не...

— Милуватися краєвидами не входить до моїх обов'язків. Начхати мені на краєвиди. Мій обов'язок — пристосувати цю планету до специфічно людських потреб.

— Ви такий дражливий,— зауважив Лернер.

— Давайте без вашого хитромудрого критицизму.

— Гаразд.

Моррісон витер спітнілі руки об холоші штанів. По тому примирливо всміхнувся куточками вуст і сказав:

— Вертаймося до табору, подивимося, що там затіває цей чортяка Денг.

Вони повернулися й пішли. Озирнувшись, Лернер побачив безіменну гору,

що бовваніла багрянцем на блакитному тлі.

Не мала назви і сама планета. Нечисленне тубільне населення називало її Умгча чи то Онгджа, але це не мало значення. Доти, доки рекламний відділ "Транстеран стіл" вигадає щось приємне слухові кількох мільйонів майбутніх емігрантів з перенаселених ближчих до Сонця планет, вона не матиме офіційної назви. Натомість у ділових паперах фігурувала назва "Наряд-замовлення 35". На планету прибули кілька тисяч робітників з технікою, щоб під орудою Моррісона, захопивши плацдарми, знищити гори, забудувати рівнини, пересунути лісові масиви, змінити напрям рік, розтопити крижані шапки, сформувати континенти та викопати нові моря — словом, зробити все, щоб "Нарядзамовлення 35" став підхожою домівкою для неповторної вимогливої технологічної цивілізації homo sapiens.

На земний кшталт уже було перебудовано десятки планет. У цьому відношенні "Наряд-замовлення 35" не повинен був таїти жодних несподіванок. Це була затишна місцина, де переважали щедрі лани та ліси, теплі моря і хвилясті пагорби. Однак з підкореною планетою щось було негаразд. Кількість аварій перевищувала будь-які статистичні показники, а стривоженим робітникам кожний випадок давав поштовх до цілої низки нових прикрощів. Ніхто не лишався осторонь. То спалахне бійка між механізаторами і підривниками, то здійме галас кухар через миску товченої картоплі, а то рахівників спанієль вкусить бухгалтера за ногу. З дрібниць починалися серйозні проблеми. А справжня робота, звичайна робота, що ведеться на безклопотних планетах, заледве починалась.

У штабному наметі Денг не спав. Він сидів з незворушним виразом на обличчі і тільки скоса позирав на склянку з віскі і содовою.

— О,— здивувався він.— Як просувається наша робота?

— Чудово,— відказав Моррісон.

— Радий за вас,— підкреслено чітко проказав Денг,— люблю дивитися, як ви, хлопці, працюєте. Ефективно, впевнено, із знанням справи.

Язикатий спостерігач не вважався підлеглим Моррісона. Присутність таких спостерігачів з інших компаній при спорудженні будь-яких об'єктів обумовлювалася урядовим будівельним кодексом. Ця стаття кодексу стала юридичною підтримкою судового рішення про "обмін досвідом" при забудові планет. На практиці спостерігачі не переймали нових методів виробництва, а вишукували недоліки, з яких могли скористатися їхні компанії. Якщо ж при цьому ще й вдавалося вивести з терпцю шефа будівництва — то тим краще. А Денг на цьому добре знався.

— Що ж далі? — спитав Денг.

— Будемо зносити гору,— відповів Лернер.

— Чудово! — скрикнув Денг, випроставшися на стільці.— Оцю здоровецьку? Прекрасно!

Він відкинувся на спинку стільця і замріяно втупився у стелю.

— Ця гора стояла, коли людина ще бабралася у багнюці, відшукуючи комах, і підбирала залишки після шаблезубого тигра. Господи! Вона стояла значно раніше! — Денг задоволено похихотів і зробив ковток.— Ця гора височіла над морем, коли людина (я так називаю наш шляхетний вид homo sapiens) ще була слимаком і все вагалася, де їй жити: на морі чи на суші.

— Гаразд,— сказав Моррісон,— досить балачок.

Денг хитрувато глянув на нього:

— Однак я пишаюся вами, Моррісоне. Я пишаюся нами всіма. Від слимака ми пройшли довгий шлях. Те, шо природа зводила протягом мільйонів років, ми можемо знищити за один день. Ми знесемо красуню-гору, а на її місці збудуємо місто з бетону і сталі, що простоїть не менше століття.

— Заткніть пельку! — кинув Моррісон, багровіючи, і посунув уперед. Лернер притримав його за лікоть. Давши ляпаса спостерігачеві, Моррісон міг утратити ліцензію на забудову планети.

Денг допив віскі і задекламував дзвінким речитативом:

— Поступися дорогою, Мати-Природо! Тремтіть високії гори і стрімкії скелі! А ти, сивий море-океане, заклякни до найтемніших глибин, де в одвічному безгомінні кубляться нечисті почвари. Прийшов великий Моррісон. Він осушить моря, а натомість залишить тихі ставки; він розрівняє гори і протягне широчезні автостради. Де колись шуміли дерева — набудує готелів, де буяли хащі і темніли печери — відкриє ресторани і бензоколонки, де дзюрчали гірські струмки — наставить рекламних щитів.; Чого тільки не видумає людина-напівбог!

Моррісон рвучко встав і вийшов. Лернер — за ним.

"Може й варто було дати Денгові по пиці і послати до біса цю грошовиту посаду",— думалося Моррісонові. Але ні, він такого не вчинить, цього якраз і домагається Денг. Саме за це йому гроші платять... А втім, чи занепокоїли б його Денгові слова, якби в них не було й крихти правди?

— Прийшли тубільці. Чекають на вас,— порівнявшись із Моррісоном, доповів Лернер.

— Тільки їх мені не вистачало,— буркнув Моррісон.