Руданський - Приказки, Руданський

нас,

Що ми й лав­ки ма­ли,

Та все-та­ки че­рез ню

І то поз­бу­ва­ли.

Як умер­ла - де бу­ло

Домовини взя­ти?

Мусили вже для біди

І лав­ки відда­ти.

Та ще потім по біді

І обід справ­ля­ли,

Взяли собі по­над став

Людей поск­ли­ка­ли.

Та й про­си­мо їх уд­вох:

«Пийте юш­ку, лю­ди!

Як вип’єте теє все -

То там риб­ка бу­де!»

А те­пер ми розійшлись -

Батько шинк три­ма­ти,

А я не так до шин­ка,

Як люб­лю ора­ти.

Батько п’яний все дер­жить

За ши­нок ру­кою,

А я орю, як уп’юсь,

Носом за корч­мою.

ГУМЕННИЙ

Їздив дідич за гра­ни­цю,

Назад по­вер­тає -

От гу­мен­ний на гра­ниці

Пана і вітає.

Поклонився, привітав­ся.

«А що там, Іва­не?»

А гу­мен­ний йо­му ка­же:

«Та все га­разд, па­не.

Одно тілько…» - «А що тілько?»

Дідич обізвав­ся.

«Та то, па­не, що ваш но­жик

Складаний зла­мав­ся».

«Ну! Зла­мав­ся, так зла­мав­ся,

Що там спо­ми­на­ти.

Певне, хлопці ма­ли гра­тись

Та й ма­ли зла­ма­ти?»

«Таки прав­да, яс­ний па­не!

Хлопці ізла­ма­ли,

Лиш не гра­лись, а си­во­го

Коня білу­ва­ли».

«А з чо­го ж то си­вий зги­нув?»

«Пані хо­ру­ва­ли,

За лікарст­вом як пог­на­ли,

То і підірва­ли».

«То і пані хо­ру­ва­ла?

Ах, бо­же мій, бо­же!

Що ж? Здо­ро­ва моя пані?

Говори, не­бо­же».

«Помоліться, па­не, бо­гу!

День лиш хо­ру­ва­ли,

А на дру­гий од по­жа­ру

Богу й ду­шу да­ли!»

«Од по­жа­ру?.. Що та­кеє?..»

«Просте, па­не, діло:

Як зай­няв­ся тік у па­на,

То все по­горіло!»

«Пані вмер­ла, все згоріло…

Будь здо­ров, Іва­не!..»

«А ще ж пан­на ва­ша вдо­ма,

Поверніться, па­не!»

«Що ж там, го­лу­бе Іва­не?

Як там бідна доч­ка?»

«А нічо­го, упо­ви­ла

Хлопця, як ли­ноч­ка!»

Спом’янув тут бідний дідич

Чорта і чор­ти­цю,

Плюнув з ли­ха, сів на брич­ку:

«Рушай за гра­ни­цю!»

ДОБРЕ ТОРГУВАЛОСЬ

Чи в Києві, чи в Пол­таві,

Чи в самій сто­лиці

З маз­ни­цею му­жик хо­дить

Помежи крам­ниці…

У крам­ни­цях, ку­ди гля­неш,

Сріблом-злотом сяє,

Мужикові то й бай­ду­же:

Він дьогтю пи­тає.

У де­сятії крам­ниці

Два купці сиділо…

І в де­ся­ту му­жик двері

Відхиляє сміло.

Відхилив: «Доб­ри­день, лю­ди!» -

І й за­чав пи­та­ти,

Чи не­ма у них при­най­мні

Дьогтю де про­да­ти.

А купці пе­рег­ля­ну­лись,

Стихача сміються;

«Здесь не де­готь, - йо­му ка­жуть, -

Дурні про­да­ються!..»

«Добре ж у вас тор­гу­ва­лось,

Що все розійшло­ся

І на про­даж тілько два вас

В скле­пу зос­та­ло­ся!..»

ЛОШАК

Напосілися злодії

Раз на му­жи­ка

І, чи з по­ля, чи із стайні

Вкрали ло­ша­ка.

Мужик хо­дить, ло­мить ру­ки,

На свя­те дає;

Коли чує - аж у ста­ну

Лошак йо­го є.

Поклонився асе­со­рам

Мужик-неборак;

Асесори йо­му ка­жуть!

«Пашол вон, ду­рак!

На сло­во ему по­ве­рить!

Экой ду­ра­лей!

Приведи для по­ка­занья

Восемь душ лю­дей!»

Мужик хо­дить, про­сить, поїть,

Восьмеро най­шов,

Дав по­пові на мо­ле­бень

Та й у стан пішов.

Поклонився асе­со­рам

Знову не­бо­рак.

Асесори знов го­во­рять:

«Пашол вон, ду­рак!

Экой чорт сю­да при­но­сит

Этаво хах­ла!

Суется с сва­ей ка­бы­лай!..

Есть важ­ней де­ла!

Придешь пос­ле!» Че­рез тиж­день

Знов му­жик іде,

Вибирає, поїть свідків

І у стан ве­де.

Діла зно­ву в асе­сорів,

Гонять му­жи­ка.

Став ха­зяїн, ста­ли лю­ди -

Нема ло­ша­ка!

Аж підняв­ся і го­во­рить

Іден з-ме­жи них:

«Не відіб’єш ти ко­ня[ки]

Від тих ста­но­вих!

А як ще нас разів кілька

Сюда по­ве­деш,

То будь пев­ний, що й ко­ро­ву

З до­му ізве­деш…

Подаруй їм ту ко­ня­ку

І не го­ло­си…

А ска­жи, мов, що вкле­пав­ся,

Ще й пе­реп­ро­си!»

І пос­лу­хав му­жик ра­ди,

Іде до панів:

«Вибачайте, я вкле­пав­ся!»

Бух па­нам до ніг!

«Как же ты, ду­рак, не зна­ешь,

Что бы­ло твое,

Да к чу­жо­му при­вя­зал­ся,

Выдал за свое?..»

«Вибачайте, бла­го­род­дя,

За ви­ну мою!

Маю жінку і із нею

Років сім жию,

А щоб її який злодій

В стан за­па­ку­вав,

Мусив би-м па­нам ска­за­ти,

Що єй не впізнав!»

СТАНОВИЙ

Гнався пос­том засіда­тель

На чи­юсь біду.

Серед річки за­ла­мав­ся

На тонкім льоду.

Б’ються соцькі й роз­сильнії,

Б’ються ри­ба­ки.

Водять шну­ри край про­ло­му,

Ості і га­ки.

Але йде жи­док убо­гий,

Пейсами пот­ряс.

«Гирсти-гирсти, - став пи­та­ти,

Що та­ке у вас?»

«Засідатель уто­пив­ся,

Господи прос­ти!..

Ходи, жид­ку, хоть по­мо­жеш

Шнура за­вес­ти».

«Гирсти! На­що то шу­ка­ти

Людської біди?

Лиш кар­бо­ва­нець нас­тав­те -

Вийде сам з во­ди!»

ГУСАК

Раз у ба­би пе­рехідний

Москаль но­чу­вав,

Устав ра­но до по­хо­ду

Та й гус­ку ук­рав.

Доганяє йо­го ба­ба:

«Служба! По­че­кай!»

«А что, ба­буш­ка, мне ска­жешь?»

«Та гус­ку од­дай».

«Ах ты, бог мой! Это гус­ка?..

Экой я ду­рак!..

Вазьми, баб­ка, ей-ей ду­мал,

Что зто гу­сак!»

ПОЧОМУ ДУРНІ

«Де бу­вав-про­бу­вав?

Розкажи, Іва­не!»

«Та вже де не бу­вав,

Всюди бу­вав, па­не!

Був не раз у Кри­му,

Бував і в Пол­таві,

Ходив раз у Моск­ву,

Бував і в Вар­шаві».

«А почім у Москві

Дурні про­да­ються?»

«Та нав­гад не ска­жу,

Які по­па­дуться:

Як му­жик - так му­жик, йо­го й не пи­та­ють,

А па­ни - все па­ни,

З ціни не спа­да­ють!»

ЧИ ГОЛОСНА ЦЕРКВА

Став у церкві батько з си­ном.

Церкву вже кінча­ли:

Засклепили, побіли­ли,

Олтар при­би­ва­ли.

«Слава бо­гу, - ка­же батько, -

Спомоглися лю­ди.

Лиш не зна­ти, як то во­на -

Чи го­лос­на бу­де?

Постій хіба, - ка­же, - си­ну,

Перед об­ра­за­ми,

А я піду та для про­би

Свисну за вра­та­ми…»

Пішов свис­нув разів кілька,

Назад по­вер­тає.

«А що, си­ну, го­лос­ная?» -

Хлопчину пи­тає.

«Голосная!.. - хло­пець ка­же, -

Так і б’є лу­ною!..»

«Ану ж, - ка­же, - піди свис­ни,

А тут я пос­тою…»

«Оце але! - ка­же хло­пець. -

Найшли що ска­за­ти!..

А чи ж я то який ду­рень

У церкві свис­та­ти!»

ДЕ СПІЙНЯЛИ?

«А чи знаєш ти, Ро­ма­не,

Батько під су­дом:

Іспійняли не­бо­ра­ка

Над чу­жим доб­ром…»

«Мого батька?.. Де спійня­ли?»

Циганчук спи­тав.

«Таки в нашії ж ко­морі -

Бодню роз­би­вав».

«Та в ко­морі й го­роб­цеві

Крила од­ши­беш…

Ні! Пус­ти-но батька в по­ле!

Чи тогді піймеш?»

НЕ ВЧОРАШНІЙ

Везе в місто му­жик сіно

Якось про­ти свя­та

Та й го­дує в ка­пе­люсі

Малі шпа­че­ня­та…

Але їде пан ба­га­тий

До костьолу, зна­ти,

Та вже в них на­ту­ра, ма­буть,

Щоб по­кеп­ку­ва­ти…

Іде звольна та й пи­тає:

«Со wi­ezi­esz, Іва­не?»

Мужик па­ну пок­ло­нив­ся:

«А що ж? Дро­ва,