Вільям Шекспір - Венеціанський купець, Вільям Шекспір

class="p1" style="">Всі люди мають грати певні ролі;

Мені ж, на жаль, припала роль сумна.

 

Граціано

Тоді хай блазня роль зіграю я.

Нехай мені веселий, втішний сміх

Покриє зморшками усе обличчя;

Хай краще розпалю вином печінку,

Ніж серце голосінням остуджу...

Чи може хто, у кого тепла кров,

Сидіти, мов той предок мармуровий?

Спать наяву? І злитись, і бурчати,

Щоб розлилася жовч? Що ж, знай, Антоньйо,

Це промовля моя любов до тебе;

Є люди, що обличчя в них застигли,

Немов стоячі води, і мовчать.

Мовчать уперто, прагнучи тим самим

Собі здобути славу дуже мудрих.

Немов нам кажуть: «Гляньте, я - оракул,

Коли віщаю, хай не гавкне й пес!»

Антоніо, я знаю їх багато,

Кого звуть мудрецями лиш тому,

Що зроду не промовлять ані слова;

Проте я переконаний цілком:

Якби хоч раз наважились вони

Розкрити рота, всі їх слухачі

Набрались би гріха, потребу мавши

Назвати дурнями своїх братів. 5

Я згодом побалакаю з тобою

Докладніше про це, та кинь лише

Ловити на гачок сумного виду

Привіт юрби, що править за принаду

Всім йолопам... Ну що ж, ходім, Лоренцо!

Тим часом прощавайте. Я скінчу

Своє повчання тільки по обіді.

 

Лоренцо

Ми залишаємо вас до обіду.

Я, певно, й сам такий мовчун, бо слова

Не дасть мені промовить Граціано.

 

Граціано

Та поживи зі мною років зо два,

То й голосу свого забудеш звук.

 

Антоніо

А я базікою зроблюсь для тебе!

 

Граціано

Чудово! Хай щастить! В речах лиш двох

Цінуємо найбільше ми мовчання:

В копчених язиках та в тих жінках,

Які іще не звідали кохання.

 

Граціано й Ларенцо виходять.

 

Антоніо

Що він мав на думці?

 

Бассаніо

Граціано говорить неймовірну безліч, порожніх слів - другого такого на цілу Венецію не знайдеш. Розважлива думка у нього - це дві зернини пшениці в двох мішках полови: треба шукати цілий день, щоб їх знайти, а знайдеш - виявляється, що їх не варто було й шукати.

 

Антоніо

Гаразд. Тепер скажіть, хто дама та,

Що присяглися ви до неї потай

Піти з поклонами? Ви ж обіцяли.

 

Бассаніо

Ви знаєте, Антоніо, напевне,

Що дуже розладнав я власні справи,

Бо жив пишніш, ніж право мав на те,

Зважаючи на незначні достатки...

Я нині не жалкую, що не можу

І далі жити весело та пишно.

Одне мене найбільше непокоїть:

Як вибитись мені з боргів великих,

Що наробив я марнотратством. Вам,

Антоніо, найбільш заборгував я

І дружбою, і грішми. Дружба ця

Мені є запорукою, що зможу

Відкрити вам всі наміри і плани,

Які я нині сам собі намітив,

Щоб від боргів звільнитися скоріш.

 

Антоніо

Прошу, Бассаніо, мій друже добрий,

Скажіть про все: якщо ті плани ваші

Не відхиляються, як і самі ви,

Від чесного шляху, то, запевняю,

Мій гаманець, себе й мої достатки -

Все до кінця для вашої потреби

Відкрию я.

 

Бассаніо

Коли хлоп’ям стрілу,

Бувало, я губив свою зненацька,

Пускав одразу ж другу їй услід

У тому ж напрямку й таку ж, як перша,

І за цією пильно слідкував,

Щоб відшукати першу; обома

Так важачи, я часом їх обидві

Знаходив. Приклад цей з невинних

Дитячих літ я лиш тому навів,

Що і слова, які сказати хочу,

Цілком невинні. Я напозичався

Багато в вас і все розтринькав, ніби

Хлопчисько легковажний. Та, якщо

Стрілу ви зважитесь пустити другу

В той бік, куди упала й ваша перша,

То певен я цілком, що як уважно

Я подивлюсь в той бік, знайду обидві

Або вам другу принесу назад,

І вдячним я зостанусь боржником

За першу.

 

Антоніо

Знаєте мене ви добре

І гаєте лиш зайвий час, мій друже;

Повірте, що, під сумнів беручи

Мою любов, завдаєте ви більше

Мені жалю, аніж тоді, якби

Прогайнували все моє майно.

Кажіть, що́ саме маю я зробити

І що, на вашу думку, зможу я.

На все я ладен, мовте слово, друже!

 

Бассаніо

Одна заможна панна проживає

В маєтку Бельмонті. З лиця прекрасна...

Та ще цінніші за її красу

Її чесноти пречудові. Вже

З тих чарівних її очей не раз

Я діставав німі, принадні вісті.

Її звать Порція. Катона донька,

Вродлива Порція - дружина Брута 6 -

Не переважила б її нічим.

На цілий світ вже слава пролунала

Про гідності її; з усіх країн

Усі чотири вітри мчать до неї

Вельможних женихів. Неначе сонце,

Шовкові сяють кучері у неї,

І руном золотим зі скронь збігають,

І обертають той маєток Бельмонт

В Колхіду, що до неї не один

Герой Язон 7 у пошуках звитяги

Вже припливав. Антоніо, мій друже!

Якби я мав всі засоби для того,

Щоб серед них суперником з’явитись!

Мені дає таку надію серце,

Що там чека на мене перемога!

 

Антоніо

Ти знаєш сам - усе моє майно

На морі. А готівки я не маю,

Не маю й засобів, щоб роздобути

Відразу капітал; іди розвідай,

Яку кредит мій зараз має силу

В Венеції. Зберу все до останку,

Щоб вирядить тебе туди як слід,-

До Бельмонта, до Порції-красуні.

Іди ж шукай, я пошукаю теж,

Де гроші є; якщо не помилюся,

То нам дадуть, коли я поручуся!

 

Виходять.